конфлікту"(А. Макаренко). Так, уникаюча мотивація перешкоджає включенню підлітка в соціально цінну діяльність, що, у свою чергу, створює ситуацію неможливості задовольнити його потреби в самореалізації. Якщо дитина не має досвіду позитивних емоційних переживань у зв'язку з досягненням успіху в значущій для неї і для суспільства сфері діяльності, то в підлітковому віці це стає серйозною проблемою. Маючи вже звичку виконувати щось корисне тільки з примусу, підліток не знає, за що взятися, його пригнічує нудьга, безподійність повсякденності. В подальшому неможливість задовольнити потребу в персоналізації штовхає неповнолітнього на пошуки зовнішніх, часто штучних засобів зміни психічного стану або призводить до асоціальної поведінки.
Ще складніше, коли підліток не усвідомлює себе суб'єктом своєї життєдіяльності. В цьому випадку він поводиться ситуативно, не тільки не планує своїх дій та вчинків, але й узагалі не вважає можливим вплинути на те, що з ним відбувається.
Указані новоутворення виявляються за результатами мотиваційного тесту Хекхаузена, за методиками "Лінія життя", "Неіснуюча тварина", за тестом Люшера, а також у ході експериментальної бесіди з урахуванням даних спостереження за підлітком та вивчення продуктів його діяльності.
Отже, ми розглянули особистісні новоутворення, які детермінують соціально дезадаптивну поведінку неповнолітніх. Негативні прояви дітей, підліткового віку зокрема, первісно детерміновані соціумом, а саме порушення стосунків із значущими дорослими. Особистісні новоутворення, безумовно, не є психопатологією, це суто функціональні феномени, подібні до установки, але зафіксовані та генералізовані настільки, що стали регуляторами поведінки.
3 Адиктивна і кримінальна поведінка як крайні форми соціальної дезадаптації.
У попередньому розділі ми розглядали типи важковиховуваності підлітків, поведінка яких хоч і не відповідає вимогам суспільства, та все ж не виходить за рамки юридично допустимих норм. Подальше поглиблення соціальної дезадаптації виявляється у виникненні делінквентної поведінки, тобто в здійсненні підлітком дрібних правопорушень, за які їх досить рідко притягують до відповідальності. Потім цей перехідний період ( звичайно за умови постійності негативних факторів та відсутності постійних соціальних впливів ) завершується входженням підлітка до злочинного угрупування та початок кримінальної діяльності.
На шляху переходу від важковиховуваності до кримінальної і адиктивної поведінки знаходиться етап диліквентної поведінки. Суть цього періоду полягає в тому, що підліток ніби шукає " межі допустимого " в своїх діях, Взагалі це пошук меж допустимого властивий всім підліткам, але для них це обмежено нормальними вимогами, заборонами батьків та вчителів. Для педагогічно занедбаних підлітків ці межі розширені до статей Кримінального кодексу. Оскільки виховання в умовах гіпопротекції не передбачає санкцій з боку батьків за дрібні правопорушення ( а правоохороні органи такими дрібними теж не займаються ), підліток, відчуваючи свою безкарність, все більше звикає до думки про допустимість протиправних дій.
Вивчаючи таку форму поведінки важковиховуваних підлітків, як пошук " меж дозволеного ", Л. Філонов виявив засоби захисту, якими користуються важкі підлітки для зняття напруженості, що завжди виникає при виході з зони нормативної поведінки. Така напруга є перепоною до пошуку меж дозволеного та перешкодою в реалізації власних дій. Спостерігаються два типи захисту від цього гальмуючого впливу. Якщо моральна (чи правова) норма, яку збирається переступити підліток, визначається ним, тобто є значущою, то нейтралізуються насамперед такі внутрішні етичні структури, як совість і каяття, які виступають у ролі захисних механізмів, що блокують ці внутрішні впливи. Спеціальні запитання, внесені в систему опитування неповнолітніх правопорушників, показали, що у важковиховуваних є своя система виправдання вчинків. Передусім це типове уявлення про те, що є такі люди яким багато що дозволено. Другий тип захисту спрямований на знецінення, ігнорування самих соціальних норм. У цьому випадку підлітки виступають проти всіх норм, як вони говорять, "моралі" та "права". Як механізм такого захисту у них вмикається смисловий бар'єр, в результаті чого до підлітка ніби "не доходить" все те, що для нього неприйнятне, хоч він і розуміє, що його поведінка все ж пов'язана ( прямо чи опосередковано ) з протиправними діями.[ ].
Сильним фактом включення підлітка в злочинну діяльність є його входження в асоціальне угрупування. Саме тут у нього з'являється почуття захищеності, він знаходить емоційну підтримку, способи самореалізації, ( нехай тепер уже й асоціальні, все ж у реальній і значущій для нього діяльності) та можливість заслужити позитивну оцінку, взагалі все те, чого йому не вистачало в колишньому найближчому соціальному оточенні. Безумовно, Всі ці можливості задоволення актуальних соціальних потреб підлітка викликають у нього намагання стати шановним членом цього асоціального угрупуванням, а значить, прийняти їх цілісні орієнтації, засвоїти норми поведінки та способи діяння.
Для важковиховуваних за типом педагогічної занедбаності такий перехід досить легкий; оскільки їхні моральні принципи та соціально схвалювані норми поведінки так і не були сформовані, вони легко засвоюють ціннісні орієнтири нових друзів. Більше того, значна частина підлітків цього типу належать до неблагополучних сімей, а значить, вони ще раніше засвоюють кримінальну субкультуру. Саме вони й складають основу асоціальних угрупувань, підтримують їх ідеологію, традицію, є помічниками дорослих рецидивістів, які здебільшого ( явно чи таємно ) спрямовують діяльність такої групи.
Для важковиховуваних підлітків ситуативного типу також можливе перебування в асоціальних групах. Найчастіше вони потрапляють туди у випадку втечі з дому ( в період бродяжництва ) або щоб довести дорослим своє право на самостійність. Проте внутрішньо вони залишаються чужими цьому середовищу і в міру виходу з кризової ситуації намагаються порвати зв'язки з такими підлітками.
Власне важковиховувані підлітки стають на шлях протиправної поведінки найбільш усвідомлено і міцно.