На перших етапах свого інтелектуального розвитку дитина виявляє реалізм: вважає довколишні об'єкти саме такими, якими їх подають органи чуттів, а
себе — за точку їх відліку. Реалізм є виявом дитячого егоцентризму — неявної розумової позиції, з якої випливають такі особливості дитячого мислення, як синкретизм (об'єднання в судженні різнорідних явищ), однопорядковість (відсутність зв'язку між судженнями), трансдукція (перехід від часткового до часткового, минаючи загальне), нечутливість до суперечностей.

Для того щоб подолати егоцентризм і перейти до децентрації, дитина має оволодіти внутрішніми операціями, насамперед зворотністю думки. Це відбувається під час розумової активності, коли дитина, відштовхуючись від результатів першої дії, починає виконувати дію, їй симетричну, що «повертає» об'єкт у його попередній стан. Дитина відмовляється від позиції реалізму, шукає своє місце у системі можливих точок зору на об'єкт, встановлює з ним відношення, підпорядковані принципу рівноваги.

Це результат соціалізації, яку Ж. Піаже розуміє як адаптацію дитини до соціального середовища, в процесі якої вона стає здатною до співробітництва з іншими людьми, узгодження з ними своєї точки зору на об'єкт пізнання.

На взаємодії процесів асиміляції й акомодації ґрунтується перехід від реалізму до об'єктивності, взаємності, релятивізму. За Ж. Піаже, переходи між періодами пов'язані з дозріванням нервових структур, які відкривають нові можливості розвитку. Теорію Ж. Піаже можна вважати випадком логічного редукціонізму у психології, але за здатністю охопити і пояснити розвиток дитячого інтелекту їй немає рівних.

Когнітивна психологія — напрям, представники якого досліджують внутрішню організацію психічних процесів: сприймання, пам'яті, уваги, мислення. Вони часто вдаються до аналогій між обробкою інформації технічними пристроями (комп'ютерами) і людиною і на цій підставі створюють численні моделі психічних процесів. Наприклад, сприймання подається як цикл послідовних змін, опосередкованих когнітивною картою (схемою) — психологічними і нервовими структурами, що формуються в людини з набуттям досвіду. Така схема забезпечує пошуки у пам'яті слідів минулих вражень, організованих у мозку за принципом каталогу бібліотеки.

Представники когнітивної психологи твердять про вирішальну роль у поведінці знань — результатів пізнавальної діяльності. На нинішньому етапі свого розвитку вона прагне об'єднання з іншими напрямками, зокрема з новітніми варіантами біхевіоризму та генетичною психологією.

Гуманістична психологія визнає предметом дослідження унікальну особистість, вбачаючи в ній активну, свідому істоту, яка відповідає за своє життя і прагне до втілення моральних ідеалів. Особистість потребує зв'язків з іншими людьми, відчуває необхідність постійного самовдосконалення, шукає сенс життя.

Так, А. Маслоу джерелом психічного розвитку особистості вважає її прагнення до самоактуалізації — якомога повного вияву своїх можливостей. Це прагнення ґрунтується на потребі в самоактуалізації — «вершині» в ієрархії потреб людини, яку складають також потреби в повазі і самоповазі, потреби в любові з боку довколишніх і належності до спільності, потреби в безпеці і фізіологічні потреби. З ними щільно пов'язані пізнавальні («знати і розуміти») та естетичні потреби («сприймати прекрасне»), але вони не входять до ієрархії, є вторинними стосовно її складових. Потреба в самоактуалізації виявляється лише тоді, коли задоволені потреби, що перебувають на нижчих щаблях ієрархії. За
А. Маслоу, навіть тоді, коли в людини задоволені начебто всі потреби, вона все ж відчуває неспокій доти, доки не діє так, як думає і як здатна діяти.

3. Діяльнісний підхід

Діяльнісний підхід об'єднує вчених, для яких психіка — функція мозку, явище, що виникає у процесах активності живої істоти й опосередковує їх своїми специфічними функціями. Цей підхід виник на ґрунті філософії марксизму — офіційної ідеології колишнього СРСР і був відмітною ознакою радянської психології. Однак і тоді, за оцінкою американського наукознавця Л. Р. Грехема, вчені «щиро створювали інтелектуальні конструкції.., які становлять величезний інтерес як видатні досягнення філософського матеріалізму». До таких він відносить Л. С. Виготського, С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва.

Л. С. Виготському (1896—1934) належить культурно-історична теорія психіки, яка реалізувала історичний підхід до вищих психічних функцій. За теорією Виготського, вищі («культурні») функції виникають на базі нижчих («натуральних»), спільних для людини і тварини, але підпорядковуються законам, що випливають із суспільного життя людини. «Натуральні» психічні функції стають «вищими», збагачуючись за рахунок опосередковування — використання людиною досконаліших внутрішніх засобів. Тому вищі психічні функції — це прижиттєве сформовані, соціальні за походженням, психічні процеси, які спочатку існують як форма взаємодії між людьми, а пізніше — як інтеріоризований процес, що соціальне характеризує індивідуальну психіку. У своєму розвитку вони проходять соціальну і власне психологічну стадії. На останній стадії вищі психічні функції набувають вигляду автоматизованих внутрішніх операцій. Процес формування вищих функцій проходить через зону найближчого розвитку — здатність дитини у співдружності з дорослим виконувати те, чого вона не спроможна робити самостійно. Вищі психічні функції локалізуються в головному мозку як цілісно функціонуючі нервові структури.

С. Л. Рубінштейн (1889—1960) здійснив аналіз природи психіки, виділивши два плани — онтологічний, який розкриває сутність буття психіки, і гносеологічний, що пояснює закономірності її пізнання. З онтологічної точки зору психіка, психічне є матеріальним явищем, тоді як з гносеологічної