У діяльності суб'єкта відбувається психічне відображення об'єкта у вигляді образу — ідеальної форми його існування. Як і психіка загалом, цей образ є детермінованим — причиново зумовленим явищем («зовнішні причини діють через внутрішні умови»). Обґрунтовується думка, що головною «клітинкою», з якої має сформуватися система наукової психології, є дія. Перед психологією ставиться завдання вивчати життєвий шлях людини.

О. М. Леонтьєв (1903—1979) розробив психологічну теорію діяльності, до основи якої покладено проведений ним аналіз розвитку психіки у філогенезі і соціогенезі. За О. М. Леонтьєвим, кожна стадія такого розвитку є результатом ускладнення будови діяльності як форми зв'язку живої істоти з довколишнім середовищем. Психіка формується в діяльності, посідає у ній певне місце, виявляє через неї свої особливості. На відміну від тварини, людина у процесі діяльності наділяє значеннями предметний світ, унаслідок чого він постає перед нею в об'єктивному, незалежному від потреб існуванні — як образ свідомості. Значення, у свою чергу, стають формою існування свідомості, і вони, засвоюючись дитиною під час комунікативної діяльності (спілкування) з дорослим, зумовлюють усвідомлення нею дійсності.

До складу індивідуальної і суспільної свідомості входять чуттєві образи («тканина свідомості») і значення. Перші несуть в собі чуттєву інформацію про дійсність, другі — узагальнені відомості про неї. Людина демонструє активність, що характеризує її як особистість, коли вибирає серед сукупності своїх діяльностей основні, виявляючи тим самим своє ставлення до світу.

Для О. М. Леонтьєва був принципово важливим шлях психологічного аналізу: від діяльності до психіки. Це відмінна ознака діяльнісного підходу в психології.

Висновки

За результатами роботи можна зробити такі висновки.

Стан сучасної психології визначають такі її основні напрями, як ґештальтпсихологія, біхевіоризм, психоаналіз, генетична психологія, когнітивна психологія, гуманістична психологія, діяльнісний підхід.

На думку академіка В. А. Роменця, на кожному етапі історії психології (міфологічному, філософському і науковому) людина, щоразу зосереджуючись на певному компоненті вчинку, здійснює самопізнання закономірним чином: спочатку зводить психіку до її виявів, потім освоює її як реальність і, зрештою, здійснює процес її цілеспрямованого пізнання.

XX ст. щодо цього має свої відмінності: вчинок заявляє про себе післядією, яка виконує особливу культурно-історичну функцію у психології — спонукає людину до рефлексії. Самопізнання трансформується у самоаналіз. Відтак людина знову звертається до себе, але вже на рівні історичного самоусвідомлення, що відкриває перед нею шлях до самостворення.

Відбувається це в ході розвитку культури XX ст. Якщо ж розглядати напрямки психології, то вони «ніби втратили предмет своєї дисципліни у наукових пошуках, психологія має повернутись до самої себе». Для цього вона із сцієнтистської має перетворитися на гуманістичну, тобто культурно-історичну.

Очевидно, психологію майбутнього очікує поява нових теорій — ланок безперервного процесу пізнання людиною самої себе.

Використана література

История зарубежной психологии: 30-60–е гг. ХХ в.: Тексты / Под ред.
П.Я. Гальперина, А.Н. Ждан. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1986. – 344 с.

Хрестоматия по психологии / Сост. В.В. Мироненко; Под. ред.
А.В. Петровского. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Просвещение, 1987.

Цигульська Т.Ф. Загальна та прикладна психологія. Як допомогти собі та іншим: Курс лекцій:Навч. посіб.. — К. : Наукова думка, 2000. — 189с.

Ярошевский М.Г. История психологии. – 3-е изд., перераб. – М.: Мысль,
1985. – 575 с.

Ярошевский М.Г. Психология в ХХ столетии. – 2-е изд., перераб. – М.: Политиздат, 1984. – 447 с.