Раціоналістична картина світу і людини в епоху просвітництва

План

Вступ

Слід зазначити, що культура епохи європейського Просвітництва вивчається досить ґрунтовно, спираючись на загальнотеоретичні розробки специфіки життя Європи другої половини 17 – 18 століть. Адже цей період пов’язаний з могутніми духовними шуканнями, які були революційними за своєю внутрішньою сутністю, антифеодальними за соціальною спрямованістю й антиабсолютиськими за політичною програмою.

У другій половині 17 століття виникають надзвичайно складні явища в усіх сферах існування європейського суспільства: буржуазія починає займати панівне становище в економіці, проте політична влада, як і раніше, перебуває в руках феодалів, панує абсолютистська монархія. Водночас капіталістичні виробничі відносини, які складаються ще в надрах феодального устрою, породжують свою надбудову, котра найповніший вияв знаходить у культурі, „в буденній свідомості мас, чиє життя вже багато в чому визначається капіталістичними виробничими відносинами, у психології й ідеології буржуазії, в деяких зрушеннях у типі мислення частини панівного класу. Так народжується грунт для виникнення принципово нових течій у суспільній думці, у філософії, у наукових пошуках, у різних сферах художньої культури” Кертман Л.Е. История культуры стран Европы и Америки. Москва, 1987, С.59.

Просвітництво як ідейна течія епохи переходу від феодалізму до капіталізму пов’язане з боротьбою буржуазії, що народжується, з виступами народних мас проти феодалізму, і стає ідеологічним підґрунтям буржуазних революцій. Провідною ідеєю Просвітництва виступає розум, який опановує природу, адже вона „побудована розумно” й може бути пізнана раціональним шляхом. Особливої уваги в цей період набуває поняття гармонії, котре розглядається (разом з розумом) як основа Всесвіту. Характерною ознакою ідеології Просвітництва стає віра в людину, в можливість удосконалення людини й суспільства через виховання та самовиховання. Діячі Просвітництва боролися за утвердження „царства розуму”, яке ґрунтуватиметься на „природній рівності” людей. Шляхом морально-політичного та етнічного виховання вони мріяли пом’якшити вроджений егоїзм людей, зробити людину громадянином.

Можна погодитися з думкою, що „всі створювані на той час теорії релігії, природи, суспільства, державного устрою, які стояли в опозиції до колишніх авторитетів, вбачали сенс життя в боротьбі за вічні істину та справедливість, рівність, дану від природи, за незаперечні права людини. Змістовим центром моралі, філософії, мистецтва, навіть релігії у її модифікованому варіанті стала проблема людської особистості. І не дивно – увесь комплекс соціальних умов сприяв формуванню більш діяльної, самостійної й ініціативної особи” Грищенко В.С. Культура епохи Просвітництва //Історія світової культури, С. 264.

1. Основні засади раціоналістичної картини світу і людини „просвітницької” епохи

Розум – панівна ідея Просвітництва. За нею – переконаність в існуванні відносно невеликої кількості сталих аксіоматичних істин, зрозумілих у будь-яку епоху, а отже, одержаних завдяки здатності розуму пізнавати сутність речей і явищ. І що більше розум підносили як єдиний дійовий засіб пізнання світу, то менше могли претендувати на це інші джерела знань, перш за все релігійний досвід. Будь-яка людська діяльність сприймалася тепер як вияв універсального закону природи, природного порядку речей.

Відповідно змінювався традиційний погляд на людину. Всесвітній розум, вважали просвітники, накреслив параметри людського існування, кваліфікувавши людину як істоту політичну, а суспільство – як співтовариство таких істот. Добробут людства вони ставили в пряму залежність від розуміння й виконання вимог закону, намагаючись спрямувати інтелектуальні зусилля людини у відповідному напрямі.

З цих позицій минуле виглядало як утілення дикості, варварства, тиранії, а мрії про майбутнє суспільство визначалися прагненням поставити йому на службу розум, захистити людей від деспотизму, фанатизму, нетерпимості, соціальної несправедливості. І тому просвітники нещадно критикували тогочасні суспільні інститути – релігію, право, економічні стосунки, що не відповідали цим мріям.

Повсякденний досвід підказував, що символи віри, навколо яких іще зовсім недавно точилися запеклі суперечки, приховують цілком земні, меркантильні інтереси живих людей. Розум уже не бажав схилятися перед авторитетом схоластико-теологічного віропізнання, а висловлював саркастичні сумніви щодо універсальної соціально-творчої ролі релігії. Девальвація традиційних патріархальних звичаїв і народжених ними морально-наказових норм іще більше розхитувала віру в релігійні декларації альтруїзму, співчуття та милосердя.

Зневірившись у проголошуваній християнством любові до кожного, маса людей знаходить духовну компенсацію в ідеї прав людини, яка починає виступати як ціннісно-нормативна система. Концептуально вона оформлена Локком у його по трактуванні „природного стану” людини і „природного” закону: дані від природи життя, свобода й набута працею власність потребують постійного захисту і подбати про нього людина добровільно й свідомо доручає державі; але якщо вона не спроможна створити нормальні умови для існування й саморозвитку особи, людини мусять змінити політичний устрій. Так обґрунтовувалася необхідність буржуазних революцій, апогеєм яких стала Велика французька.

Концепція рівності й свободи, що їх поклав Локк в основу свого соціально-політичного вчення, - відгомін вимог зміцнілого товарно-капіталістичного виробництва: рівність можливостей економічно самостійних суб’єктів у відносинах між собою. За приклад у встановленні справедливих норм людської поведінки правила природа, що підлягає сталим законам і не зазнає метаморфоз, які раз у раз переживає суспільство. Такий погляд становив новий етап у розвиткові європейської філософської думки й був характерною рисою просвітницького світогляду.

Локкова філософія, здорового людського глузду, спиралася на результати чуттєвого досвіду й тому числі протистояла поширеним у Просвітництві суто раціоналістичним концепціям. Сенсуалізм Локка підготував грунт для матеріалізму Дідро; Вольтер, Кондільяк, Гельвецій підхопили його думку про необхідність підкріплення розуму відчуттями й емоціями, особливо коли людина стоїть перед вибором. Проте людські „природні права” Локк підпорядковував вартостям, що панують у буржуазному суспільстві: держава визнає їх лише тоді, коли особа