Правова свідомість відкидає моральну рефлексію і релігійне тлумачення забороненого та гріховного. Вона відверто політизується, орієнтується на розподільну й каральну справедливість, на недоторканість даних від народження прав-свобод, на дотримання взаємних зобов”язань у межах „контрактної етики”.

Все це відбувається на тлі перетворення релігії на доктринально-ідеологічний комплекс, який захищає й обслуговує державні інтереси, тоді як особиста віра людини відступає на другий план. нові раціоналістичні теорії суспільства, держави, нарешті, моралі всіляко спонукали до створення релігії розуму, „природної релігії”. В центрі її повинен стати Бог, гарант розумності світу й можливостей його раціоналістичного пізнання. Відповідно церква мала стати соціальним інститутом у справі охорони суспільного порядку, буржуазних привілеїв. Пізніше це з безсоромною відвертістю стверджував Наполеон, який вважав, що немає суспільства без нерівності багатства, а вона, нерівність, не може існувати без релігії. Тому, прагнучи використати католицьке духовенство Франції в своїх політичних цілях, він 1801р. уклав із папою Папієм 7 конкордат, який перетворював французьке духовенство на поліцейський орган, змушений, охороняючи суспільний спокій, доносити на його порушників.

За власним висловом Гегеля перемога Просвітництва супроводжувалася скорботою за втраченою духовністю, ставлення багатьох просвітників до релігії було суто прагматичним: віра дозволяла чинити вплив на людську свідомість.

Найбільш загальною світоглядною основою просвітницького раціоналізму стало нове філософське бачення світу як середовища життя і діяльності людини, що невіддільна від нього і є його складовою частиною. Середньовічний світогляд, згідно якого все в руках Бога, а людина – пасивний об’єкт “божественного провидіння”, отримує альтернативу не лише у вигляді гуманоцентричних ідей, а й розгорнутих концепцій, що обгрунтовують можливість і необхідність практично-перетворюючої діяльності людини на основі раціонального пізнання. Ф.Бекон, виходячи з постулату про належність людини до навколишнього природного оточення, обгрунтовує програму практичного освоєння природи шляхом експериментування. Р.Декарт, незважаючи на дуалістичне розуміння природи людини, вибудовує раціональну механістичну схему світу, яка цілком піддається розумному поясненню і пізнанню. Французькі філософи ХVIII ст. завершують досконале для свого часу системне обгрунтування природної сутності людини, як невід’ємного і органічного компонента навколишнього світу.

Розуміння людини, як органічної частини природи, а її життя і діяльності – як природного процесу обумовило принципово новий підхід до духовно-пізнавальних процесів, виховання та освіти. Найбільш значущою тенденцією стає спроба вписати їх у природні закономірності, а відтак на перший план висуваються ті аспекти людської сутності, що характеризують її як природно-тілесну істоту. На відміну від середньовічного світогляду і в продовження традицій Відродження особистість розглядається у всьому багатстві її природних та соціальних характеристик. “В здоровім тілі – здоровий дух” – “ось короткий, але повний опис щасливого стану в цьому світі”, – таку формулу щастя виводить Дж.Локк у повній відповідності зі своєю концепцією процесу пізнання, де основним джерелом знань про зовнішній світ є органи чуття людини.

2. Виховання особистості. Просвітницький підхід

Раціоналізм та сенсуалізм, віра в раціональне пізнання світу та тлумачення людини як природної істоти на рівні теорії та практики виховання дещо суперечили одне одному, викликаючи певні методологічні труднощі. З одного боку, цілеспрямоване виховання і навчання розглядалися як всесильні засоби, які здатні і сформувати людину, і змінити суспільство. К.Гельвецій вважав дитину тільки “матеріалом” для ліплення з боку вихователя. Вольтер підкреслював, що людина “цілком визначається вихованням, прикладами, правилами, під владу яких вона потрапляє, нарешті, випадком, що спрямовує її або в бік чесноти, або в бік злочину” (але ніяк не природними факторами). Дж.Локк з того, що людина народжується “чистою дошкою”, робить висновок: “З усіх людей, з якими ми зустрічаємося, дев’ять десятих стають тим, чим вони є, – добрими чи злими, корисними чи ні, – завдяки вихованню. Саме воно і створює величезну різницю між людьми”.

З іншого боку, виховний вплив існуючого суспільства трактувався переважно як негативний. Розгляд людини як компонента природної гармонії провокував визнання її від природи доброю, націленою на гармонію, розвиток і щастя. Хороша “природа людини” стала основою чисельних концепцій, що склали основу сучасної демократичної теорії – лібералізму, “природних прав” людини, суспільного договору, невідчужуваного суверенітету народу. Найбільш талановито та пристрасно ця точка зору обгрунтовувалася і захищалася видатним французьким філософом Ж.-Ж.Руссо. Відштов-хуючись від ідеї про природну свободу, рівність людей, Руссо доводив, що людина народжується доброю, щасливою і рівноправною, має всі задатки для гармонійного розвитку, основу морального самовдосконалення, становлення особистості і свободу вибору. Проте існуюче суспільство не дає реалізації цих природних задатків, руйнує закладену в особистості гармонію, нав’язує їй соціальні норми, в умовах яких вона деградує.

З висновком, який робить Ж.-Ж.Руссо, згоджуються практично всі просвітителі. Потрібно зробити середовище, яке б нейтралізувало негативний вплив суспільства. Але якщо Вольтер чи Дідро обмежувалися загальними характеристиками сприятливого для людини середовища, в принципі не виокремлюючи його з існуючих соціальних відносин, то Руссо обгрунтував радикальний крок у “зміні” всієї системи виховання, який виявився дуже популярним серед просвітителів. Він вибудував концепцію природного виховання, в якій природний стан людини, не зіпсованої суспільством, виступає як ідеал. Дитина повинна виховуватися у природних умовах, більш того, на лоні природи, на принципах природовідповідного виховання (з врахуванням віку дитини, її схильностей, властивостей). Оскільки головне право людини – це свобода, то і виховання має бути вільним, таким, що допомагає природі у розвитку задатків дитини. Природа і вільне виховання природовідповідного характеру забезпечують вільний розвиток і нейтралізують негативний вплив