Психологія виховання

Природа не творить людини як цілісної особистості, вона лише закладає основи і створює передумови для її формування. Людина – багаторівнева система, особливості якої виявляються у діалектичній взаємодії біологічних і соціальних факторів. Вступаючи в життя через соціальну і трудову діяльність, вона вливається у світ соціального досвіду, який є багатовіковим надбанням людства і стає основою школою становлення її як особистості. Процес діалектичної взаємодії біологічного і соціального, які впливають на формування особистості, вимагає науково обґрунтованої системи виховних впливів.

Виховання – соціально і педагогічно організований процес формування людини як особистості.

Суспільство як соціальне об’єднання людей може функціонувати і розвиватися лише за цілеспрямованої, систематичної та організованої роботи з виховання кожної особистості. Зупинення цього процесу – катастрофа для суспільства, внаслідок якої людина не змогла б піднятися до рівня особистості. Ще Я.-А. Коменський зауважував, що зневага до виховання є кроком до загибелі людей, сімей, держав і всього світу. Тому виховання з погляду суспільного розвитку є провідною сферою діяльності як окремої людини, так і людської спільності. Завдяки йому людство забезпечує свою безсмертність у соціальному розвитку.

Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, пов’язану із засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Біологічна характеристика людини в нього не входить.

Особистість – соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається замученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин.

Виявляється вона і формується в процесі свідомої діяльності й спілкування. Поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуального, неповторного.

Структура особистості багатогранна. Найхарактернішими її компонентами є скерованість (вибіркове ставлення людини до дійсності); характер (комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, у ставленні до себе, до суспільства); самоуправління (утвердження самосвідомості особистості, що здійснює саморегуляцію: підсилення або послаблення діяльності, самоконтроль, корекцію дій і вчинків, планування життя й діяльності).

Особливо важливе місце в структурі особистості нежить характеру.

Характер особистості, як правило, пояснюють у змістовному перетині його складових – емоційної, вольової, моральної та інших сторін, що зумовлюють індивідуальний, неповторний характер діяння конкретного індивіда.

Людська природа напевно визначає в характері особистості тільки можливості його формування, окремих тенденцій розгортання тощо, а яка з цих можливостей і якою мірою буде здійснена, це вже вирішують хід подальшого розвитку особистості, властивості “матеріалу”, на якому виявляється та визріває характер, наявність свідомої сили, що впливає на розкриття таланту у певному напрямі. Особистість має бути багатогранною, тому поряд з ідеями добра стають цінності краси, істини, святості та ін., проте ідеї добра завжди є першими серед тих факторів, які “захищають” почуття, волю, розум від тенденцій хибного розвитку.

У питанні про виховання характеру мова йде не тільки про можливість виховання взагалі, а й про те, чи може людина бути вільною у процесі розгортання сутності свого буття. Прихильники однієї точки зору заперечують можливості виховання характеру, вказуючи на його природну зумовленість та заданість, об які “розбиваються” всі впливи “ідейної” сторони особистості. Тим самим неминучим стає заперечення індивідуальної свободи “Я”: індивід у своєму прагненні певних цілей повністю безсилий перед природними проявами своєї психофізичної природи, він повністю відданий під владу незалежних від нього сил, і все в його житті визначається вже не нормами, не цілями, а попереднім ланцюгом причин. Згідно з цією позицією сама особистість як така стає неможливою, що не відповідає логіці життя і сутності власне людського способу існування, провідною характеристикою якого є здатність до самоспричинення.

Вчинки, які здійснює індивід, є результатом вияву його характеру, в той же час характер формується і розвивається в моральному цілеспрямованому діянні відносно явищ світу та власного “Я”. Важливо також пам’ятати, що характер індивіда не є сумою окремих задатків, здібностей та інших елементів; він є живою, нерозривною єдністю їх, пов’язаною загальним внутрішнім принципом – єдиним духом особистості.

Отже, під час виховання не варто ламати характер дитини, а треба дотримуватися таких принципів

Опора на позитивне в людині. Виховання передбачає опору вихователя на хороше в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень дітей.

Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає формуванню позитивних рис особистості. Не можна лише дорікати дитині за недоліки, бачити в ній тільки негативне. Це може створювати в неї однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.

Принцип опори на позитивне в людині ставить серйозні вимоги до організації життєдіяльності дитини, потребує створення здорових стосунків між вихователем і дитиною.

Література

Волкова Н. П. Педагогіка. – К., 2001.

Основи психології / під ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – К., 1996.