В сучасній психології свідомість розглядається як особлива форма відображення. Розвиток усіх психічних функцій у їхній взаємодії забезпечує появу в людини внутрішнього відображення зовнішнього світу, у деякому змісті його моделі. Направляючий вплив цієї моделі на поводження людини проявляється як принцип єдності свідомості і діяльності: діяльність людини направляє і визначає розвиток її свідомості, а остання, усе в більшому ступені здійснюючи регуляцію діяльності людини, поліпшує її пристосованість до зовнішнього світу. Це поліпшення відбувається за рахунок того, що свідомість формує внутрішній план діяльності, її програму. У цьому внутрішньому плані синтезуються динамічні моделі дійсності, за допомогою яких людина орієнтується в навколишній фізичному і соціальному середовищі [3; 111].

Тому саме свідомість дозволяє бути вільним і приймати рішення, незважаючи на інстинкти і спонукання, спадкоємні риси і навколишні впливи. У цьому змісті і говорять, що свідомість допомагає поліпшити орієнтацію у відношенні середовища і підвищити саморегуляцію. Однак, приймаючи положення про те, що свідомість - вища форма відображення дійсності, не можна забувати, що це не єдина і навіть неосновна форма переробки і збереження інформації. Свідомість розвивалася як особливе продовження сприйняття - це сприйняття внутрішнього світу, внутрішній погляд. У цьому змісті свідомість споріднена зоровому сприйняттю, але доступні їй елементи внутрішнього світу (образи, думки, спогади, переживання). Разом з тим їй присущі ті ж характеристики: чіткість чи розпливчатість, різкість, наявність центра і периферії, велика чи менша широта поля зору, роздільна здатність. З іншого боку, свідомість споріднена емоціям, тому що усвідомлення як засвоєння інформації досягається за допомогою переживання, що приводить не до думки, а до переконання [3; 296].

Еволюцію розуміння єдності свідомості і діяльності ілюструє і розвиток уявлень про природу свідомості.

Історично всі теорії щодо природи свідомості людини можна розділити на три групи.

Перша теорія відкритого ідеалізму давала таку відповідь: свідомість присутня в людині як щось іманентне, що характеризує її внутрішню природу. Цією властивістю людина відрізняється від тварини докорінно , цим вона протиставляється тварині. У ще більш різкій формі це було сформульовано Декартом: тварини є механізми чи машини, вони працюють за законами природи, людина є істота духовна, вона діє за законами розуму [3, 13]. Свідомість зумовлюється тим, що людина має шматочок безсмертної душі, яку вклав у неї бог, поклавши цим відмінність людини від тварини.

Така точка зору була настільки сильна, що Сєченов менше ніж 100 років тому говорив як про найлютіших ворогів науки про "обособителях" у психології, тобто про тих, хто відокремлює психологію від усякої фізіології і біології, бажаючи знайти в психології духовну сутність і заперечуючи цю духовну сутність у тварин [10; 504].

Ця ідеалістична теорія має власне кажучи агностичний характер, тому що вона представляє відмовлення від усякого пояснення свідомого життя людини.

Друга теорія - походження свідомості - це діалогічна теорія. Якщо перша теорія хоче вивести свідомість із глибини духу, то друга теорія намагається вивести свідомість безпосередньо з природної еволюції тварин. Дослідники, що примикають до цієї позиції, вважають, що вже у тварини можна бачити відомі форми інстинктивного життя, які наближаються до свідомих, і ці прихильники біологічної концепції намагаються, навпаки, стерти грань між людиною і твариною.

Так, наприклад, Дарвін вважав (і для його часу це було правильною й актуальною задачею), що він повинний знайти в поводженні тварин такі форми, що зближають їх з людиною; тому він дуже олюднював тварин, вважаючи, що і тварини мають ті ж форми інтелектуального поводження, що і людина [13; 108].

Дослідники, що намагаються вивести свідомість з біологічної еволюції, не знаходять іншого виходу, як спроби трактувати її як найскладнішу форму інстинкту, що може бути властива і тваринам. Природно, що ці спроби приводять у тупик тому, що існують факти, які змушують в повний голос говорити про розходження свідомої діяльності людини й інстинктивного поводження тварин.

Третя група теорій походження свідомості полягає в тому, що виводить свідоме поводження людини не з глибини духу, не з природного розвитку тварин, а з нових суспільних форм поводження, що відрізняють життя людини від життя тварин. Людина відрізняється від тварини тим, що вона живе в умовах суспільного існування. Її форми життя - це суспільні форми життя, і, саме з цих суспільних форм життя можуть бути виведені ті особливості поводження, які називають духовними.

Деякі дослідники допускають, що свідомість як структура внутрішньої моделі зовнішнього світу генетично задана і "запускається" (починає функціонувати) при соціальних контактах людини з її оточенням. Більш переконливою представляється позиція, відповідно до якої розвиток свідомості йде не по шляху переходу зовнішньої діяльності в внутрішній план, а по шляху формування самого цього внутрішнього плану [3, c.290]. Відповідно до цієї позиції дія у внутрішньому плані спочатку ще спирається на зовнішню дію в реальній ситуації, і лише потім стає можливим істинно уявний експеримент із чи образами представленнями. На ранніх етапах становлення свідомість існує лише у формі психічного образа, що відкриває людині навколишній світ. Діяльність її при цьому залишається практичною, зовнішньої. На більш пізньому етапі розвитку предметом свідомості стає також і внутрішня діяльність. Поступова свідомість як образ, картина зовнішнього світу, перетвориться в модель, у якій уже можна думкою діяти. Тепер свідомість у всій повноті починає керувати зовнішньою практичною діяльністю і здається незалежним від чуттєво-практичної сфери [1, 4].

В даний час як основні властивості свідомості виділяють: побудову відносин, пізнання і переживання. Звідси