Розрізнення процесу і продукту в психологічний побут було введено У. Джемсом у виді розрізнення "чистого Я" (пізнающого) і "емпіричного Я" (пізнаваного) [12, 13].

Аналіз "Я-образу" дозволяє виділити у ньому два аспекти:

1) знання про себе, тобто змістовну частину представлень людини про себе, його "Я-концепція";

2) самовідношення, тобто емоційно-оцінну реакцію на знання про себе.

Мірилом у його відношенні до себе виступають для людини насамперед інші люди. Кожен новий соціальний контакт змінює представлення людини про себе, і поступово в нього формується ціла система таких представлень. Ця система поглядів стає усе більш змістовною в міру того, як людина включається у взаємодію з усе більш різноманітними групами. Оцінки самого себе з погляду тих, з ким зустрічається людина будинку, у школі, на роботі, поступово роблять її більш багатогранною. Саме це породило відому зорову аналогію: кожна людина знаходиться в перетинанні унікальної комбінації соціальних сфер, частиною кожної з який вона є [4, 10].

Самосвідомість має кількарівневу структуру. Ця ідея не раз висловлювалася у світовій літературі. Так, докладна рівнева концепція самосвідомості й особистості в цілому була запропонована Еріксоном Е. у 1967 році [3]. Короткий її зміст представлений у табл. 1.1.

Концепція кількарівневої будови самосвідомості, що визначається активністю людини була сформульована Стoліним В. В. у 1985 році [4, 12].

Чим більше своїх якостей виділяє людина і відносить до себе, своєму "Я", чим складніше ці якості, тим вище рівень її самосвідомості. Низька диференційованість, злитість якостей і їхньої оцінки робить "образ Я" надмірно упередженим і тим самим обумовлює легкість його дестабілізації і перекручувань під впливом різних факторів. У цьому випадку людина погано відбудовується від оцінки її іншими, із труднощами звільняється від впливу їхніх відносин до себе. Тоді її самооцінка не виконує визначаючого еталона,, що зважує власний досвід і регулювання поводження.

Таблиця 1.1

Рівнева концепція самосвідомості Еріксона [3; 144]

Рівень |

Процеси, що відбивають активність |

Підсумкові, інтегральні утворення самосвідомості | Самовідношення

Організму |

Потреба в самозбереженні, нормальному функціонуванні організму |

Самопочуття - біологічний аналог самовідношення | Самовідношення засновано на самооцінці функціонування організму

Соціального індивіда |

Потреба в приналежності людини до спільності, визнанні цією спільністю. Регулюється соціальними нормами, правилами і т.д. , що засвоюються індивідом | Формування приєднуючої утворюючої "Я-образ" - системи соціальних самоідентичностей: статевої, вікової, етнічної, цивільної, соціально-рольової | Самовідношення засновані на перенесенні усередину відносин інших

Особистості |

Потреба в самореалізації - у праці, любові, спорті і т.д. Реалізується за допомогою орієнтації на свої власні здібності, можливості, мотиви | Диференціююча складова "Я-образа", що забезпечує невипадковість самовизначення особистості | Основа самовідносини - потреба в самоактуалізації

Виходячи з вищесказаного, самосвідомість включає і знання про себе, виражені в "Я-концепції", і самовідношення. Самовідношення активно захищає особистість. У психологічній літературі описані такі механізми захисту, як:

феномен компенсації,

модель підтримки самооцінки,

тактика знецінювання й ін.

Підтримка стабільного самовідношення забезпечує можливість постійної стратегії у відношенні до самого себе, що виражається і в зовнішній, соціально-предметній діяльності, і у внутріособистісній активності.

Отже, свідомість і самосвідомість є вершиною розвитку психічних функцій людини і є моделлю відображення зовнішнього світу. В формуванні цієї моделі приймають участь практично всі психічні функції, особливо такі, як переживання, увага, усвідомлення. Свідомість людини у своєму вищому прояві – самосвідомості не дається людині від народження, а формується проходячи через кілька етапів (організму, соціального індивіда, особистості) в залежності від інтенсивності і рівня соціальних контактів людини. Саме діяльність людини є визначальним фактором у формуванні свідомості.

РОЗДІЛ 2. РОЛЬ НЕСВІДОМОГО В ЖИТТІ ЛЮДИНИ

2.1. Розвиток поняття про несвідоме до Фрейда

Одним з великих питань, історія яких особливо тісно зв'язана з боротьбою думок, є питання про несвідоме. Це одне із самих старих понять. Мається величезний шар експериментального матеріалу, накопиченого людством протягом тисячоріч і який має безпосереднє відношення до розгляду проблеми несвідомого. Це результат розроблених у філолофсько-релігійних навчаннях способів проникнення в глибини несвідомого, взаємодії з ним. Цей "експеримент" не тільки проводився, але і своєрідно узагальнювався століттями. Одним із проявів цього узагальнення є буддійська психологія.

Примітно, що буддійська психологія багато в чому спирається на спостереження й експеримент. Із сучасними описовими науками її зближає, з одного боку, ретельно розроблена система класифікації свідомості, і зокрема тих, котрі виникають при медитаціях, і добре розвита термінологія.

Але з іншого боку, цей напрямок думки виникло в іншій парадигмі - різко відмінної від парадигми сучасної науки і саме в цьому змісті воно не може бути названо науковим [16; 106]. Загальна ідея про несвідоме зустрічається ще в давньоіндійському вченні Потанджалі, у якому несвідоме трактувалося як вищий рівень пізнання, як інтуїція і навіть як рушійна сила Всесвіту.

В європейській науковій думці несвідоме починається демонії Сократа, який стверджував, що він постійно прислухається до свого внутрішнього голосу, як до свого роду веління совісті і незаперечному авторитету.

Проблема несвідомого знайшла відображення у вченні Платона про пізнання як спогади, тісно зв'язаному з ідею про наявність у душі схованих, неусвідомлених знань, про які сам суб'єкт може навіть зовсім нічого не підозрювати. Платон думав, що людина не шукала б того, що їй ще не відомо, якби вона попередньо не мала його несвідомо у своїй душі [16; 108].

Ідеї Декарта, про тотожність свідомого і психічного, послужили джерелом представлень про те, що за межами свідомості може мати місце тільки чисто фізіологічна, але не психічна діяльність мозку. Проте сам Декарт, в останні роки свого життя спеціально звернувся