З виділенням психології як науки проблема несвідомого все більше зміщується в площину саме психічної діяльності людини. Такі психологи, як Гербарт, Фехнер, Вундт, У.Джемс і інші, поклали початок психологічному дослідженню проблеми несвідомого. Так, наприклад, В.Вундт намагався встановити зв'язок законів логічного розвитку думки в несвідомими явищами. Він стверджував існування не тільки усвідомлюваного, але і неусвідомлюваного мислення. Проводив розходження між фокусом свідомості, де об'єкт ясно усвідомлюється й іншим полем свідомості, де він чи усвідомлюється неясно, чи зовсім не усвідомлюється. Границі між цими пунктами відносні і рухливі [13; 129].

Динамічну характеристику несвідомого вводить Гербарт (1824 р.), відповідно до якого несумісні ідеї можуть вступати між собою в конфлікт, причому більш слабкі витісняються зі свідомості, але продовжують на нього впливати, не утрачаючи своїх динамічних властивостей [14].

Новий стимул у вивченні несвідомого дали роботи в області психопатології, де з метою терапії стали застосовувати специфічні методи впливу на несвідоме (спочатку - гіпноз). Дослідження, особливо французької психіатричної школи (Ж. Шарко й ін.), дозволили розкрити відмінну від свідомої психічну діяльність патогенного характеру, неусвідомлювану пацієнтом.

І.М.Сєченов прямо виступив проти концепції віднесення несвідомого до психічної діяльності, ототожнював психічне і свідоме [10; 107], підтримуючи таким чином позицію з цього приводу Декарта і виносячи несвідоме за межі психічної діяльності людини..

Несвідомому пильну увагу приділяв К.С.Станіславский, вважаючи, що воно відіграє істотну роль у процесі творчості [13, 16].

Отже, поняттю несвідомке приділялося чимало уваги ще з часів старого світу. Причому відношення про несвідомого було двояким: одні мислителі вважали його проявом психічної діяльності, інші – фізіологічної. Не заперечуючи сам факт існування несвідомого, основні суперечки велися про можливість контролю з боку свідомості над несвідомим. Дослідження несвідомого госили більше філософськитй характер. Найбільш широко вивчення несвідомого почалося з розвитком психоаналізу і пов’язано з ім’ям Зігмунта Фрейда.

2.2. Несвідоме в психоаналізі: концепції Фрейда та Юнга

Фрейд - центральна фігура, навколо якої групуються майже всі теорії несвідомого, після того як їм була запропонована тотальна система аналізу людської психіки аж до аналізу її прихованих утворень - несвідомої психіки, причому це стосується не тільки теорій, одна за іншою потягнувшихся слідом за ним, але і теорій, також одна за іншою потянувшихся проти нього. Саме в цьому і полягає зміст "коперниковского повороту", зробленого їм у сучасній психології, психології XX століття. Тому за Фрейдом залишається роль одного з засновників психології як науки не тільки про людську психіку - свідомому і несвідомому психічному, але і про особистість, їхнього носія.

Психоаналіз у його класичній формі був заснований З.Фрейдом на рубежі XІ і XX вв., коли намічалося ламання традиційних представлень про психічне життя людини. У цей період нові відкриття і досягнення в природничих науках рельєфно оголили незадовільність механістичних і натуралістичних тлумачень природи людини. Для багатьох мислителів стає очевидним, що зведення людини до природних характеристик не дозволяє проникнути в таємницю людського буття, в область "внутрішнього" життя людини, що не піддається натуралістичним інтерпретаціям і не виявляється за допомогою емпіричного спостереження. "Внутрішній" світ людини можна лише описати, спостерігаючи за різними проявами життєдіяльності індивіда і розкриваючи зміст і значення останніх.

Фрейдівський психоаналіз певною мірою був спробою синтезування двох площин дослідження людської природи: не обмежуючи дослідженням природних елементів людської істоти, він спрямований і на розкриття психічних потягів людини, її внутрішнього світу, змісту людського веління і значення культурних і соціальних утворень для формування психічного життя людини і його психологічної реакції. Це у свою чергу припускало більш глибинне вивчення структури особистості, оскільки при аналізі й оцінці людської діяльності дослідник постійно зіштовхувався з такими поведінковими характеристиками, що не покривалися областю свідомого і раціонального в людині.

Дофрейдівська психологія як об'єкт дослідження мала нормальну, фізично і психічно здорову людину і досліджувала феномен свідомості, Фрейд же як психопатолог, досліджуючи характер і причини виникнення неврозів, наштовхнувся на ту область людської психіки, що залишалася поза полючи зору попередньої психології. Він виявився перед необхідністю дослідження природи психічного, внутрішнього світу "Я" і тих структур, що не вписувалися у власне "свідоме" у людині, і прийшов до висновку, що людська психіка являє собою деякий конгломерат, що складається з різних компонентів, які за своїм характером є не тільки свідомими, але і несвідомими.

У загальному плані психіка людини представляється Фрейдові розщепленою на дві конфронтуючі одна одному сфери свідомого і несвідомого, котрі являють собою істотні характеристики особистості. Але у Фрейдовської структурі особистості обидві ці сфери представлені не рівнозначно: несвідоме він вважав центральним компонентом, що складає суть людської психіки, а свідоме - лише особливою інстанцією, яка надбудовується над несвідомим. Своїм походженням свідоме, по Фрейдові, зобов'язано несвідомому і "викристалізовується" з нього в процесі розвитку психіки [14; 108]. Тому, відповідно до Фрейда, свідоме не є суть психіки, а лише така її якість, що "може приєднуватися чи не приєднуватися до інших його якостей".

Більш того, онтологія несвідомого власне кажучи завжди збігається в психоаналізі з онтологією свідомості. Фрейд, подібно своїм великим попередникам Лейбніцу і Канту, будує свою систему аналізу - психоаналіз у цілому - на одному тільки негативному понятті, понятті несвідомого, розуміючи його як психіка мінус свідомість.

Остаточна диференціація різних інстанцій у психіці людини була здійснена Фрейдом у роботах "По ту сторону принципу задоволення" (1920), "Масова психологія й аналіз людського "Я"" (1921), "Я і Воно" (1923). Створена Фрейдом модель особистості являє собою