Кожна стадія розвитку накладає на родину нові обов'язки, змушує її членів змінювати звичними моделі взаємин, що стали, що і веде до появи ризику сімейної дисфункції.

Підхід з погляду життєвого циклу сім’ї показав, що сім’я може потребувати терапевтичної допомоги на будь-якій стадії цього циклу.

Сучасний дослідник Е.Берн створив методику трансактного аналізу, в основу якого покладене вивчення взаємодії між членами сім’ї, здатного виступати як стабілізуючим, так і дестабілізуючим фактором.

Таким чином, сім’я виступає як спеціальний об'єкт психологічного, соціального впливу та педагогічного впливу, де зусилля направляються на нейтралізацію її негативних впливів на членів сім’ї (особливо на дітей), перебудову внутрісімейних відносин, створення основ формування соціально значимих цінностей. В той же час сім’я виступає і суб’єктом, який сам чинить різноманітні впливи на членів сім’ї і може змінюватися, змінюючи і напрямок свого впливу. У цілому ряді випадків не можна чекати, коли сама сім’я добровільно і свідомо займеться подоланням власних труднощів, тому що кризи і протиріччя, будучи затяжними, можуть не усвідомлюватися як небезпечні. Підхід до сім’ї як до суб'єкта саморозвитку, саморегуляції припускає підвищення її суб'єктної позиції, соціально-педагогічну і психотерапевтичну діяльність.

1.2. Особливості сім’ї як об’єкта виховання дитини

Сім’я в силу своєї соціально-біологічної природи є первинним інститутом соціалізації людини, опосередковуючою ланкою між соціальними нормами і процесом розвитку особистості. Виховний потенціал сім’ї реалізується у специфічних функціях виховання. Для того щоб сім’я стала дійсно стабільною, могла успішно виконувати свої соціально значимі функції, необхідне серйозне і всебічне сприяння родині, допомога і підтримка. Разом з тим на сім’ю лягає праця її власного формування з усією відповідальністю.

Виховна функція сім’ї докладно була проаналізована И.В.Гребенниковим у 1970- 1980-і роки. Однак в умовах соціально-економічних змін не дається її характеристика в 1990-і роки. Нам представляється виховна функція не тільки важливою складовою сімейного організму, але й основною, тому що саме вона надає усій решті функцій сім’ї значеннєвий зміст. Мета при цьому полягає у формуванні повноцінної людини - активної, самостійної, усебічно розвиненої.

Діяльність як компонент виховного процесу представлена в родині передачею соціального досвіду: уведенням дитини в широкий світ природних і соціальних зв'язків. У правильній організації виховної діяльності полягає головний стимул до розвитку і задоволення моральних і естетичних потреб дитини, одержанню знань, умінь.

Сімейне виховання має найширший діапазон. Воно не зводиться до дидактичного виховання, а включає усі форми впливу соціуму на особистість, що формується: спілкування і безпосереднє пізнання, праця й особистий приклад навколишніх, оцінку реального поводження, заохочення і покарання.

Говорячи про виховні можливості сім’ї, відомий вчений А. Г. Харчев підкреслює, що "сім’я не тільки передає, але і створює духовні цінності, такі, як подружня і батьківська любов, повага і любов дітей до батьків, сімейна солідарність" [47].

Слід зазначити величезний вплив сім’ї на культурний розвиток особистості. Кожна сім’я у своєму реальному житті несе визначений тип культури, виражає своє відношення до пануючого в суспільстві цінностям і ідеалам. Перевагу духовного виховання в родині визнавали багато культур. Воно йде через цінності народної педагогіки в сімейному укладі: трудові традиції, традиції в передачі сімейної професії від батьків до дітей і онуків, весільні обряди, свята, різноманітні жанри і форми усної народної творчості, ритуали поховання. З їхньою допомогою формуються традиційні форми спілкування в сім’ях з різним укладом життя, закладається фундамент ціннісних орієнтацій, представлень, почуттів, що потім починають виконувати функції добору інформації.

Здавна на Русі людина без сім’ї вважався скривдженою Богом. Мати родину і дітей було так само необхідно і природно, як трудитися. Доброта, терпимість, взаємне прощення образ переходили в гарній родині у взаємну любов Лайка, заздрість, своєкорисливість вважалися гріхом. Сварливість і нелагідність розглядалися як покарання долі і викликали жалість до їх носіїв Треба було вміти уступити, забути образу, відповісти чи добром промовчати.

Строгість сімейних відносин виходила з традиційних моральних і релігійних установок. Усе керівництво домашнім господарством було в руках жінки - дружини і матері. Під її наглядом знаходилася домашня живність і усе, що зв'язано з харчуванням сім’ї, збиранням і т.п. Старші діти робили допомогу, молодші намагалися наслідувати старшим. Хазяїн сім’ї ніс фізичну вагу селянської праці Будь-які важливі питання зважувалися на сімейних радах відкрито, при дітях. Вирішальний голос у всіх справах мав батько як глава сімейства.

Така сім’я складалася століттями. Вона руйнувалася чи почувала свою неповноцінність, якщо була недостатня числом. Дітей любили і піклувалися про їх. Люди, що не відчували в дитинстві любові батьківської, вважалися нещасливими. Подібний уклад життя сім’ї давав дітям почуття захищеності й одночасно стимулював, направляв їхній розвиток.

Звертаючи увагу на виховання дітей у такій родині, необхідно, відзначити, що в той час навчання азам наук, а тим більше самій грамоті, знаходилося в рамках домашньої педагогіки. Давньоруські жінки із середовища пануючого класу нерідко самі були високорозвиненими особистостями, що знали іноземні мови, ази геометрії, арифметики, астрономії, медицини. Як свідчать новгородські берестяні грамоти, навіть у нижчих станах, у середовищі ремісників, було чимало грамотних городянок У незаможних сім’ях знання грамоти й основ арифметики передавалося дітям тільки через батьків, і насамперед через матір

Таким чином, вивчення досвіду сімейного виховання в народній педагогіці показує, що в давньоруському, та й пізніше в українському укладі яскраве вираження знаходили батьківське благословення, шанування батьків, їхній особистий приклад, сімейні і родові ікони, обряди, що втілювали духовний зв'язок, духовний наступність батьків і дітей. Традиція була непохитною. Мимоволі напрошується висновок: розвиток культури