Однієї з проблем сімейного виховання на початку XX в. було те, що забезпечені батьки часто перекладали турботи виховання дітей на слуг і гувернерів. От що пише про це вчений-педагог Н. К. Грунский: "Багато батьків вважають для себе незручним керувати безпосередньо вихованням своїх дітей, одні в силу недоліку на те часу, інші з побоювання своєї недостатньої компетенції в цій справі. Звичайно, при сучасних умовах життя, коли не тільки батько, але коли і мати служить і не може залишити роботу заради шматка хліба, виконання їхніх обов'язків у відношенні до дітей мимоволі покладається на найманих людей" [16, с. 51]. Але він не звинувачує таких батьків, а засуджує тільки тих, хто, "володіючи засобами для життя, здатні захоплюватися усім, за винятком своїх перших обов'язків", не розуміючи "шкоди свого відчуження" [16, c.50].

Указуючи на важливість участі у вихованні дітей обох батьків, Н. К. Грунский бачить чільну роль матері у виховному процесі: "Первісне виховання, по всім даним, більш справа матері... Жінка-мати необхідно повинна бути тим досвідченим лоцманом, якому добре відомий фарватер його гавані. У силах вона задовольнити таким вимогам, тоді вона є дійсним центром усієї своєї сім’ї, весь характер і уклад якої в її руках" [16, с. 53].

Про значимість сім’ї у вихованні дітей учений пише: "І не багата грошима, але багата педагогічними знаннями сім’я зуміє до відомого ступеня забезпечити можливість органічного розвитку своїх дітей вмілим усуненням найважливіших елементів, що стискують їхній розвиток" [16, с. 57]. Поліпшення якості сімейного виховання вчений бачить у підвищенні педагогічної культури сім’ї.

Сучасна ж сім’я в силу визначених причин бідна по своїм соціальним цілям, безпомічна у функціональному відношенні, випробує недолік психолого-педагогічної культури.

Відлучення дітей від батьків протягом десятиліть і підміна сімейного виховання вихованням у яслах, дитячому саду, школі-інтернаті привели до глибинних деформацій у психології людей. Виховання дітей у родині зводиться до примітивного рівня харчування, удягання, покарання й ототожнюється з повчаннями. У зв'язку з загостренням економічної ситуації в країні умови життя в даний час настільки несприятливі, що для більшості батьків і матерів робота в двох-трьох місцях - явище вимушене і необхідне, прямо зв'язане з виживаністю. Це скорочує час спілкування з дитиною, збіднює її соціально-комунікативні зв'язки, заважає підвищенню освітнього і культурного рівня батьків, знижує виховний потенціал сім’ї.

Однак, варто відмітити, що виховання - процес багатофакторний, складний і суперечливий, для якого характерні, з одного боку, стихійність, непередбачуваність, з іншого боку - планомірність, цілеспрямованість відповідно до ідеалів і цінностям, що склалися в суспільстві.

Дитина як об'єкт процесу виховання піддається впливу з боку дорослих, суспільних відносин, явищ навколишнього соціального і природного середовища, засвоюючи необхідний їй соціальний досвід і інформацію. Дитина як суб'єкт виховного процесу є індивідуальність, що розвивається, на основі природних сил і задатків, що володіє вихідними потребами, виникаючими мотивами й інтересами.

Зрозуміло, сім’я продовжує залишатися соціальним інститутом, що робить її об'єктом соціально-педагогічного дослідження. Однак структура її функцій і зміст кожної з них істотно змінилися. Це обумовлено історичними змінами в суспільному розвитку. З методичної точки зору сім’я - один з об'єктів професійної діяльності психолога, педагога, вихователя. На сучасному етапі варто враховувати такі особливості сім’ї як об'єкта виховання:

- у цілому поводження сім’ї підлегле соціальним нормам, що складаються в ході історичного розвитку, формуються тривалий час і порівняно стійкі. Звідси основна мета роботи - сприяння зміцненню сім’ї, прилучення її до нових соціальних норм, засвоєння цих норм поколінням;

- сім’ю скріплюють загальні інтереси, взаємна повага, загальне почуття відповідальності за долю близьких. Тому шлях до зміцнення сім’ї лежить через виховання і розвиток почуття взаємної відповідальності її членів, самоконтроль, усвідомлення цінності сімейного життя, підвищення психолого-педагогічної культури батьків;

- члени сім’ї включені в різні внутрісімейні відносини, тому позитивний ефект може дати не безпосередній, а непрямий вплив на родину;

- сім’я взаємодіє із соціальним середовищем різноманітними і складними зв'язками, тому виникає необхідність комплексного і погодженого підходу до засобів допомоги і підтримки сім’ї;

- істотне значення мають особистісний і інтимний характер брачно-сімейних відносин, розмаїтість і неповторимість конкретних ситуацій розладу в родині, що вимагають індивідуального підходу і спеціалізованої допомоги;

- варто враховувати специфічний характер і обмеженість прикладів сімейного поводження, засвоєних ще в дитинстві. Звідси виникає необхідність організації психолого-педагогічно доцільного укладу життя сім’ї.

Характерна риса виховного впливу сім’ї на дітей - стійкість його результатів. Так, позитивний характер виховання дітей раннього і дошкільного віку потім позитивно відбивається на їхньому навчанні, трудовій діяльності. Внутрішньосімейна атмосфера в цілому є для дітей незамінною школою батьківства і материнства. По природі своєї сімейне виховання засноване на почутті любові до дітей і відповідному почутті дітей до батьків. Воно продовжується все життя.

У родині істотно впливають на особистість дитини соціальне середовище, діяльність, сімейне виховання і т.д.

Соціальне середовище включає макро- і мікросередовище. Співвідношення макро- і мікросередовища - один із проявів діалектики загального й особливого. Сутністю макросередовища є пануючі в суспільстві виробничі відносини, а також ті елементи суспільної надбудови, що виступають стосовно особистості, що формується, як об'єктивні, що не залежать від її волі і свідомості. Мікросередовище (мікросоціум) - це безпосереднє оточення людини, що повсякденно впливає на його свідомість і поводження; фактор, що прискорює чи стримує процес самореалізації особистості. Характеристика конкретного суспільства формує те соціальне середовище, у якій існує