- загальне ознайомлення всього дорослого населення з основами виховання через періодичну пресу, радіо, телебачення, на підприємствах і установах;

- підготовку юнаків і дівчат до сімейного життя, починаючи проводити роботу з ними в старших класах школи, у технікумах і професійно-технічних училищах;

- підготовку молодят і молодих батьків до виховання дітей у клубах молодої сім’ї, створюваних при палацах культури, при вузах, домоуправліннях і т.д., а також на спеціальних факультетах народних університетів;

- підготовку до материнства і батьківства починати в дитячих і жіночих консультаціях, на спеціальних лекторіях, у процесі групових і індивідуальних консультацій;

На сучасному етапі стало більше уваги приділятися питанням психологічного порядку. Різні підходи дорослих (педагогічні, дидактичні, методичні) до виховання дитини визначаються трьома напрямками: 1) джерела, 2) процеси і 3) критерії ефективності розвитку дитини. І тут можна віддати перевагу такому підходу, як психологічний супровід природного розвитку дитини, що характеризується наступними положеннями:

- природний розвиток дітей первинно, а задачі і цілі дорослих вторинні;

- соціокультурний розвиток дитини йде через її зіткнення із середовищем і самостійне освоєння цього середовища;

- як критерії оцінки роботи дорослих з дітьми виступає розвиток індивідуальних якостей з постійним виявленням нових творчих ресурсів.

Відповідно до цього підходу формулюються цілі і задачі в роботі з дітьми:

- зберегти природні механізми розвитку дитини, зробити усе для того, щоб запобігти всяке можливе їхнє перекручування і гальмування;

- супроводжувати і будити паростки самостійності в дитини, намагаючись не керувати нею, не зобов'язувати її, не обмежувати її фантазію, не придушувати.

Одними з основних ознак психолого-педагогічної культури родини є визначений рівень розвитку емоційної сфери, психологічна здатність до керування і саморегуляції емоцій і поводження. У дитини, як і в дорослого, у міру особистісного її становлення, підвищуються здібності до довільної психічної саморегуляції і самоконтролю. За цими поняттями стоїть можливість керувати своїми емоціями і діями, уміння моделювати і приводити у відповідність свої почуття і думки з фізичного життя. Батьки повинні сприяти росту довільності психічної саморегуляції в дітей. Є книги, які приводять приклади з описом напружених педагогічних ситуацій, рішеннями різних проблем, іграми, спрямованими на тренування окремих елементів емоційно-вольової регуляції поводження. Безсумнівно, усі вони сприяють підвищенню психолого-педагогічної культури родини.

Говорячи про користь засвоєння батьками знань щодо виховання дітей, не можна забувати, що їхня виховна діяльність завжди відбувається на тлі укладу сімейного життя, морально-психологічного клімату сім’ї і є його частиною. Можливості батьків створити в родині сприятливі умови для розвитку дитини залежать у більшій мірі від наявності в них психолого-педагогічної культури, особливо від почуттів і емоцій.

На це звертає увагу фінський педагог Ю.Хямяляйнен:

"У відносинах між батьками і дітьми центральне місце (особливо з погляду розвитку дитини) займають тонкі почуттєві, емоційні зв'язки. Їх треба берегти. Це означає виховання почуттів і особистості батьків" [18].

Про рівень психолого-педагогічної культури основної маси батьків у даний час учений І.В.Гребенников говорить: "...недостатньо високий, що негативно позначається на результатах їхньої виховної діяльності, виявляється в низькому рівні вихованості багатьох сучасних дітей. Такий рівень обумовлений багатьма факторами. Сприйнята батьками і матерями від своїх батьків модель виховання в молодій родині не може бути цілком реалізована через надзвичайну зміну умов, а у творчій видозміні цієї моделі батьки випробують утруднення" [15, с. 180]. У 1970- 1980-і роки в суспільстві з'являється деяке зниження престижності батьківства, що спричинило за собою погіршення відносини до дітей, ослаблення любові до них з боку батьків.

Розвиток будь-якої наукової дисципліни і практичної діяльності в тій чи іншій області завжди супроводжується систематизацією накопичених знань, а також уведенням спеціальних термінів і понять, що охоплюють цю дисципліну у всіх можливих зв'язках і відносинах.

Психолого-педагогічна культура родини - це процесуальна цілісність, що виявляється в сімейному укладі і виражається, у ступені зрілості батьків як вихователів. Її складовими є: спеціальні знання, батьківські уміння (конструктивні, організаторські, комунікативні, гностичні, проектувальні) і психологічні позиції (цілеполягання, визначений рівень розвитку інтелектуальної, емоційної сфери, психологічна здатність до керування і саморегуляції емоцій і поводження).

Ці елементи, що входять у структуру психолого-педагогічної культури родини, регулюють потреби, інтереси особистості і почуття, виробляють установки, організують вольові зусилля, включають людину в систему соціальних відносин. Вона автоматично не засвоюється, а виробляється в процесі діяльності і залежить у визначеній мірі від конкретного укладу життя родини (мікроклімату, стилю спілкування, традицій), від характеру ціннісних орієнтації.

Основним критерієм ефективності підвищення психолого-педагогічної культури родини є "наявність оптимальної батьківської позиції, що виявляється в ступені зрілості батьків як вихователів і позитивно впливає на весь сімейний уклад" [20]. Даний критерій містить у собі комплекс визначених, тісно взаємозалежних показників.

Говорячи про культуру виховання в родині як психолого-педагогічну, ми свідомо маємо на увазі, що: педагогіка поза всяким сумнівом будується на психологічній основі; педагог повинний бути психологічно грамотним. Психологія, для того щоб бути діючою, практично корисною, припускає педагогічну майстерність. Разом з тим значимість кожної з цих наук специфічна, завдяки чому підсилюється їхня взаємодія. На цій підставі ми вважаємо за можливе позначити культуру сімейного виховання як психолого-педагогічну, де органічно проглядається синтез педагогіки і психології. Даним положенням вважаємо за можливе додати новий значеннєвий відтінок даному поняттю.

Психолого-педагогічна культура батьків у самих різних формах завжди відбиває той спосіб мислення і ту культуру, що традиційні для даного суспільства в дану епоху, обумовлені реальною історією народу, його духовно-психічним складом, укладом життя.

У міру того як суспільство проходило культурні ступіні - побут кочовий, осілий,