Маємо зауважити, що топос політичного, в значенні дискретного відкритого простору, у якому та чи інша річ набуває свого політичного сенсу, є витвором новосформованої спільності людства. Якісно нові тенденції розвитку постмодерного світу зумовили принципово нові форми світобачення та світосприйняття. Світ поринув у вир глобальних невідворотних змін, що тотально охопили усі виміри буття людства. Світ опинився перед примусом визнання приреченості старих форм співжиття та обов’язкової їх трансформації у новітні уніфіковані, значно “ефективніші” та спрощені патерні. “Глобалізація” – ось що зараз турбує найвизначніших мислителів та викликає блаженний трепет у їх мозку. Процеси глобалізації світового порядку, з одного боку, суттєво інтенсифікують загальнолюдський спосіб життя, оптимізують способи, механізми, ресурси у всіх сферах буття, що дозволяє людині більш раціонально, скоординовано узгоджувати свої стосунки з суспільством, його інституціями та державою.

На даному етапі топос політичного став первинною матрицею для розгортання маніпуляції. Слово “маніпуляція” походить від латинського слова manus – рука, відповідно manipulus – жменя та manus і ple – наповнювати [42]. У словниках європейських мов слово тлумачиться як використання предметів з певними намірами, цілями. Йдеться про те, що для таких дій потрібна вправність та віртуозність. У техніці ті прилади для управління механізмами, які начебто є продовженням рук (важелі), називаються маніпуляторами. У роботі з радіоактивними матеріалами маніпулятором виступає імітація людської руки. У нашому розумінні маніпуляція – вправне обходження з людьми як з об’єктами, речами, або ж “акт впливу на людей чи управління ними з вправністю, особливо з зневажливим підтекстом, як приховане управління або обробка” [16].

Метафоричне визначення психологічної маніпуляції має три важливі ознаки: метафору „прибрання до рук”, обов’язкова умова збереження ілюзії самостійно прийнятого рішення і дій адресату впливу, іскусність прийомів впливу.[11, 164]

Власне психологічне визначення поняття: маніпуляція – це вид психічного впливу, що використовується для досягнення одностороннього виграшу через сокрите спонукання іншого до вчинення певних дій, що не співпадають з його волею.

Але, як відомо, феномен маніпуляції підлягає сумлінному розгляду саме в політологічних роботах, оскільки саме цей термін в переносному своєму значенні став використовуватися у сфері політики, поступово розповсюдившись на всю проблематику, пов’язану із масовою свідомістю.

Політичні маніпуляції включають в себе як міжособистістні, так і масові маніпуляції. У першому випадку маніпулятор застосовує певну техніку, тобто набір маніпулятивних прийомів, що працюють на між особистому рівні. У другому випадку на допомогу маніпулятору приходять маніпулятивні технології.

Маніпуляція як акт впливу на свідомість не є унікальним феноменом політичного буття, проте, саме у ньому даний феномен проявляє себе якнайповніше. Основним призначенням політики вважається продукування цінностей. (Для Агнес Хеллер сучасне поняття політичного є “практичною реалізацією універсальної цінності – свободи – у суспільній сфері….

Раціональність рівність і мир, як і багато інших цінностей відносяться до

арсеналу політично активних цінностей, лише якщо їх конкретизація – прямо чи опосередковано – пов’язана зі свободою” [33]). Засобами духовного виробництва виступають владні відносини. Топос політичного дозволяє виділити відразу три основні виміри і проекції структури влади і впливу, що пов’язані з категоріальними опозиціями, кожна з яких є результатом взаємодії компонентів структури влади (суб’єктів, цінностей, способів, ресурсів)

панування – підпорядкування

управління – тиск

контроль – вплив

Наявність маніпуляції як способу у кожній опозиції є аксіоматичною, оскільки вона є постійною змінною в системі координат заданих вимірів владних відносин і може відбутися як пряма дія чи як зворотній зв’язок, в значенні реагування на дію, що не є прямим виявом маніпуляції.

Макс Вебер визначає владу як будь-яку можливість здійснювати всередині певних суспільних відносин власну волю, навіть попри спротив, не залежно від того, на чому дана можливість базується. Дане визначення інтерпретується як “вольове ставлення”, а акценти у Вебера, так само, як і у Георга Геґеля та Карла Маркса зміщені на трактування влади як певного потенціалу політичного суб’єкта, що володіє особливими субстанційним якостями носія влади. У Мішеля Фуко влада в соціумі являє собою регулятор суспільних відносин чи “відносини відносин”, механізм соціального спілкування, в певній мірі “сінергетичний спосіб” людської самоорганізації і принцип колективного саморегулювання.

Хоча Макс Вебер і Мішель Фуко пропонують дві різні за своєю суттю концепції, жоден з них не відділив маніпуляцію від влади. У веберівському варіанті маніпуляція виступає як пряма дія, в той час, як у Мішеля Фуко вона маскується у відносинах. Під цим розуміємо, що воля – відкрита, маніфестована маніпуляція у Вебера замінюється у відносинах Фуко на скриті, приховані механізми маніпуляції.

Таким чином, розгортання маніпуляції у топосі політичного з урахуванням найширшого спектру змін не має внутрішніх, чітко визначених меж. Це не означає, що на сучасному етапі топос політичного може бути підмінений поняттям маніпуляції, адже тоді ми матимемо надміру звужене поняття політичного, яке спрощено визначатиметься через виключення: все, що не є маніпуляцією, не є політичним і навпаки. Це тільки доводить, що природа політичного немислима без маніпуляції і потребує вияву закономірностей її функціонування та специфік прояву у різних царинах людського буття.

Владні відносини не є самодостатніми, оскільки з одного боку – це вираз філософських парадигм, що переважають в соціумі Розгортання маніпуляції у політиці зумовлене концентрацією ідеологічного компоненту. Філософська парадигма