На наш погляд , кар'єра - це успішне просування по один раз обраному шляхові. Звичайно, це й одержання більш високого статусу, бульших повноважень, влади, грошей [14].

Інакше кажучи, професійна кар'єра - це результат усвідомленого поводження, спрямованого на формування досвіду й успіх у трудовій діяльності протягом робочого життя людини.

Розрізняють два види кар'єри: професійну і внутрішньо-організаційну.

Професійна кар'єра характеризується тим, що працівник у процесі діяльності проходить різні стадії індивідуального розвитку, починаючи з навчання і першої роботи і закінчуючи відходом на пенсію. Ці стадії ви можете пройти в різних організаціях (6).

Внутрішньо-організаційна кар'єра охоплює стадії розвитку працівника в рамках однієї організації. Вона реалізується в трьох основних напрямках:

вертикальному (підйом на більш високу ступінь структурної ієрархії; у цьому випадку просування найбільш видиме);

горизонтальне (переміщення в іншу функціональну сферу або виконання нової ролі на ступіні, що не має твердого формального закріплення в організаційній структурі; наприклад, виконання ролі керівника тимчасової цільової групи; до горизонтальної кар'єри можна віднести розширення або ускладнення задач на колишній ступіні, як правило, з адекватною зміною винагороди);

доцентрове (рух до ядра, керівництва організації; наприклад, запрошення працівника на недоступні йому раніше зустрічі, наради неформального характеру, одержання доступу до джерел інформації, окремі важливі доручення керівництва).

Амбіційність людей, прагнення до кар'єрного зросту розвинуту у всіх по-різному. В Україні та пострадянських державах, напевно, пасивних людей більше, ніж в інших країнах. Однак не потрібно критикувати національні особливості. У Німеччині, говорять, люди живуть, щоб працювати. А в інших країнах працюють, щоб жити. Наприклад, у Франції. Хіба це погано? Але, звичайно, якщо компанія ставить собі мету зріст, то люди повинні зростати разом з нею. Пасивні тут не потрібні. Як боротись з такою пасивністю в найнятих співробітників? Потрібно розвивати персонал, розвивати спортивний дух, корпоративну культуру. Є нематеріальні засоби мотивації. Наприклад, дошка пошани, як це називали в соціалістичні часи (11). Дуже допомагають тренінги по побудові команди, проведені в екстремальних умовах, - "мотузкові тренінги", заняття в лісі, сплав на плотах по річці і т.п..

У Радянському Союзі можливості заробити багато грошей не було. Тому люди особливо і не рвалися до кар’єрного росту. Ця інертність є і зараз. Чи багато таких людей в Україні, сказати складно. Але й в Америці є величезний прошарок людей, що живуть на допомогу по безробіттю. Не думаю, що в нас цей прошарок більше, хоча соціально й історично це було б визначено. Що могло б змінити ситуацію? Це потрібно змінювати з молодшого покоління, коли люди ще навчаться, роблять кар'єру. А в людях такого віку, яким за 40, під 50, нічого не зміниш [15].

Багато компаній зіштовхуються з тим, що український персонал, особливо нижнього рівня, не погоджується на підвищення зарплати - якщо це потребує більш інтенсивної роботи. Співробітники готові миритися з низьким рівнем життя, аби не порушувати свій спокій. Про те, наскільки поширене таке відношення до праці серед українців, і як з цим бороти, говорять вчені, консультанти і керівники компаній.

Це не чисто український чи російський феномен. Можна взяти будь-який підручник з економічної теорії і подивитися криві попиту та пропозиції на ринку праці. Можна побачити, що, як тільки люди виходять на визначений рівень доходу, вони починають надавати перевагу вільному часу перед грошима. Але тут важливо, який у країні рівень нормального доходу. Хтось з керівників відомої української компанії, скаржився, що в людей не розвинутий смак. Все обмежується лазнею, чаркою горілки і задушевною розмовою. Щоб люди активно працювали, їх необхідно привчити до гарної роботи, квартирі, престижної школи для дітей і т.п. Зараз ми саме проходимо через період зміни психології суспільства. Думаю, років через 10 - 15 ми вийдемо на нормальний рівень сприйняття потреб. Також, крім зміни потреб людям кар’єри потрібно змінювати свій імідж [11].

Імідж складається з усієї сукупності рис вашої зовнішньості, мовлення, манери поведінки і також вміння спілкуватися з людьми. Знаменитий соціолог Ервінг Гоффман, казав, що імідж – це мистецтво “керування враженням”. Скільки на світі людей, стільки і іміджів, але в діловому середовищі нас буде цікавити лише те, наскільки ваш імідж відповідає характеру тієї роботи, яку приходиться виконувати та стилю фірми, де людина працює. Про імідж можна сказати, що це один з засобів передачі невербальної інформації про людину[5].

У іміджу кожної людини є елементи, що дістаються їй від природи, зріст, склад тіла, риси обличчя. Але навіть ці біологічні складові іміджу можемо змінювати різноманітними шляхами (тобто змінювати подачу невербальної інформації). Це починається від підтримання доброї спортивної форми (замість того щоб виглядати кволою людиною) і закінчується помірним використанням косметики, а то і необхідності пластичної операції. Свої вроджені фізичні особливості людина може рішуче підкреслити, або навпаки, замаскувати одягом.

Слід пам’ятати, що наші специфічні звички, які ми демонструємо в процесі спілкування з людьми, наприклад, невмисне почісування голови під час ділової наради або жування гумки при веденні телефонної розмови, теж відносять до числа компонентів, за якими оточуючі складають свою думку про наш образ. Вище перераховані приклади подають невербальну інформацію про зневажливе відношення до людей, хоча це може бути і не так.

Правила спілкування людей пов’язані з укладом та стилем життя, національними звичаями та традиціями.

Можна привести достатньо прикладів особливостей правил поведінки бізнесменів різних країн у невербальних діях. Якщо, наприклад, американці, підкреслюючи свою прихильність, дружньо хлопають