Таким чином, можна зробити попередній висновок, що страх це емоція, яка включається там, де наявної інформації замало. Н. Коупленд в книзі “Психологія і солдат” писав, що страх перед невідомим завжди гірше, ніж страх перед відомим [, 98]. Інший американський психолог С. Хебб пише, що страх породжується змінами в раніше добре відомому об’єкті. Так, наприклад, реакцію страху проявляє немовля, коли мати, голос якої воно добре знає, несподівано починає говорити високим фальцетом. Як відзначає Ю. Щербатих “для того, щоб налякати людину достатньо додати в її звичну картину світу всього один «мазок», який докорінно відрізнятиметься від того, що вона бачила до того часу. Якщо ця деталь не зможе отримати звичного пояснення за допомогою логіки, «страйк» розуму негайно відкриє шлюзи потоку емоцій, причому страх буде прямо пропорційним ступеню неузгодженості між звичністю оточення і незвичністю цієї деталі” [, 221-222].

Досить актуальним з точки зору аналізу генезису соціальних страхів є питання про взаємозв’язок такого генезису з успішністю або неуспішністю практичної діяльності індивіда. На здатність невдалої діяльності викликати страх перед цією діяльністю вказували багато дослідників. Так, зокрема, Н. А. Батурин пов’язує виникнення страху з феноменом асиметрії атрибуції успіху та невдачі [, 81-86]. Цей феномен полягає в тому, що існують два діаметрально протилежних типи людей. Для першого характерна систематична асиметрія в поясненні своїх успіхів внутрішніми і стабільними факторами (“в мене гарні здібності”, "я можу виконувати такі роботи якісно"), а невдач – зовнішніми чи нестійкими ("просто не пощастило" чи "так склалися обставини"). Інший тип людей схильний, навпаки, систематично відносити успіх до нестабільних причин ("мені просто пощастило"), а причину невдач бачити в стабільних особистісних факторах ("я взагалі такий недотепа"). Експериментальні дослідження показали, що для першого типу людей характерні такі особистісні особливості, як домінування в мотиваційній структурі мотиву досягнення успіху над мотивом уникнення невдачі, висока самоповага, схильність до адекватного ступеню ризику, невеликий рівень тривожності і особистісних страхів, а для другого типу людей, навпаки, притаманні високі параметри мотиву уникнення невдачі, низька самоповага, високий рівень тривожності, наявність великої кількості страхів аж до фобічних розладів [, 86].

Відмінності у емоційних реакціях між піддослідними з різними стилями казуальної атрибуції показані Х. Хекхаузеном на прикладі розвитку стадій переживання неможливості розв’язати експериментальне завдання [, 117-118]. Піддослідні починають роботу в повній упевненості, що вони мають справу з задачею, яку можна розв’язати, приклавши певні зусилля. Думка про відсутність зв’язку між дією і результатом навіть не приходить їм у голову. Питання тільки в тому, чи знайдуть вони правильний спосіб дії (рішення) і як швидко. Відомості про успіхи і невдачі, що повідомляються експериментатором, вони приписують внутрішнім факторам, а ситуацію проходження тесту вважають підконтрольною (стадія 1). У результаті марних зусиль їм стає усе більш очевидним, що до принципу розв’язання вони так і не добралися (стадія 2). Завдання починає уявлятися їм неймовірно важким, і вони шукають усе більш складні способи розв’язку. Неможливість уловити принцип розв’язання задачі породжує ціле віяло атрибутивних гіпотез: "Завдання занадто важке", "Я недостатньо здібний" і "Я приклав замало зусиль". Кращим індикатором появи такого роду атрибутивних гіпотез може служити збільшення прикладених зусиль. На наступному етапі (стадія 3) у піддослідних створюється враження надмірних труднощів завдання. Піддослідні вже не бачать ніякого шляху, що вів би до правильного розв’язку, оскільки здійснюваний експериментатором зворотний зв'язок тепер навряд чи дає їм які-небудь зачіпки, якими можна було б скористатися для пошуку розв’язку. Каузальна атрибуція успіху стає невизначеною, а атрибуція неуспіху підсилює усвідомлення свого безсилля. Розв’язок задачі тепер представляється недосяжним. Саме на цьому етапі й проявляються відмінності між піддослідними з різними стилями казуальної атрибуції.

У піддослідних, схильних пояснювати успіх внутрішніми стабільними факторами, а невдачу – зовнішніми і ситуативними в кінцевому підсумку формується упевненість в тому, що завдання принципово немає розв’язку і взагалі не існує ніякого зв’язку між їхніми діями і результатом. Так піддослідні доходять до висновку, що їх зусилля взагалі не мають сенсу, настання негативного результату їм непідконтрольне і відповідно такий результат не повинен занижувати їхню самооцінку. Емоційні переживання на цій стадії часто перетворюються у гнів і ворожість по відношенню до експериментатора.

Напротивагу цьому у піддослідних, схильних пояснювати успіх випадковістю а неуспіх – внутрішніми стабільними факторами, неможливість виконати завдання часто призводить до виникнення негативних емоційних реакцій тривоги, відчуття власної неспроможності. В подальшому такі піддослідні демонструють стійку реакцію уникання діяльності, в якій їм не вдалося досягти успіху. Х. Хекхаузен не робить висновку про зв’язок такої реакції з особистісним рівнем тривоги або страху. Але я вважаю можливим висунути попереднє припущення, що спрямованість на уникання певних ситуацій врешті решт призводить до страху перед такою ситуацією, тобто мотивація уникнення невдачі є одним з факторів генезису страхів. Далі в процесі аналізу теоретичного матеріалу та проведення емпіричного дослідження ця теза буде перевірена і, за необхідності, уточнена і доповнена.

1.2. Класифікації та форми страхів

Страх темряви, безсоння, води, висоти, бідності, насильства, пограбування, війни, страх за рідних і близьких, страх смерті – просте перерахування різних форм страху може зайняти кілька сторінок і свідчить лише про