Розгляд страхів за їхнім безпосереднім об’єктом є досить трудомістким і, власне кажучи, недоцільним. З іншого боку, необхідно зазначити, що характер кожного страху опосередковується як оточуючим середовищем, в яке потрапляє людина, так і її природною схильністю до певного різновиду фобічних розладів. Така схильність найбільш виражена у осіб з психопатологіями – паталогічними варіантами характеру, що обумовлені генетично, однак вона має значення й при розгляді доклінічних форм страхів здорових людей.

Насамперед страхи властиві так званим депресивним особистостям. Для них притаманні дві основні форми страху – “страх перед поворотом до самого себе, перед своїм власним існуванням, з супутнім йому страхом втрати, і страх бути залишеним, страх самотності” [, 150].

Відстороняючись від власного існування, від індивідуального, депресивні особистості оцінюють себе з почуттям провини і в міру розвитку особистості усе більш і більш орієнтуються на зовнішні об'єкти. Імовірно, готовність до виникнення почуття провини у депресивних особистостей пов'язана з тим, що вони відчувають потребу відсторонитися від надмірних для них вимог життя, яким вони не можуть повною мірою відповідати.

Коли людина ухиляється від індивідуального, це переживається нею як посилення самовіддачі, і, як наслідок цього, ми бачимо відповідну переоцінку інших і недооцінку самого себе. Позитивною складової такого відмовлення від власного «Я» є лінія розуміючого співчуття, співпереживання, жалю. Можливість глибокого розуміння інших людей, здатність поставити себе в положення іншого спочатку також може носити дуже позитивний характер. Як зазначає А. Гуггенбюль-Крейг, “депресивні особистості так невід’ємно ідентифікують себе з іншими, що вже не повертаються до самих себе, а цілком стають на чужу точку зору, стаючи як би відображенням, «луною» інших людей, неправильно витлумачуючи християнську заповідь «возлюби ближнього, як самого себе» як «люби ближнього більше самого себе»”[, 57].

Такі установки в більшості випадків охоче використовуються оточуючими. Депресивні особистості припускають, що інші мають такі ж життєві позиції, як і вони, що інші так само уважні, повні співчуття і готові пристосуватися до них. Однак, більшість людей набагато егоїстичніше і напористіше, ніж депресивні особистості, і тому часто вони домагаються більших успіхів. Саме на цьому заснована критична позиція відомого німецького психіатра Ф. Римана, щодо моралізації такої ідеології депресивних особистостей, яка переробляє заздрість і усвідомлюється як моральна перевага і розрада. “Немає кращого способу відмовитися від пов'язаних із заздрістю бажань, - пише дослідник, - ніж приєднатися до таких колективних чи релігійних ідеалів, що відповідають вимогам альтруїзму” [, 152].

Подібна ідеологія депресивних особистостей, важко піддається корекції. До цього потрібно додати, що депресивні особистості не здатні засвоїти деякі нові форми суспільного поводження і мистецтва — їм бракує життєвої гнучкості, через це вони воліють залишатися в рамках традиційних форм [, 232]. Ідеологія скромності і смиренності не дає виходу заздрості, і через це депресивні особистості переповняються гіркотою від несправедливості життя.

Повсякденність депресивних особистостей заповнена банальними, малозначними ситуаціями, у яких виявляються їхні невротичні розлади і які ще більш їх поглиблюють. Чи йдуть вони в гості чи приймають гостей у себе, депресивні особистості завжди відчувають підвищену відповідальність за вдалий зміст бесіди. Вони переживають почуття малоцінності чи провини, якщо запрошення не відповідає їх бажанням чи намірам, і їхні хворобливі зусилля бути природними і розкутими ніколи не справляють враження легкості. “Їм навіть у голову не приходить, що інші можуть узяти на себе частину їхніх обов'язків і що щастя взагалі може бути їм доступно, адже за щастям завжди ховається стільки відповідальності! Вони опиняються у ролі пацієнтів в результаті болісної, нестерпної для них ситуації, коли вони припускають, що друг завів нове знайомство; при цьому вони не можуть нічого зробити і лише тривожаться про те, щоб, коли уже відбулося нове знайомство, воно підходило їхньому другу. Якщо вони йдуть на концерт, то не можуть одержати повного задоволення, тому що одночасно ідентифікують себе з виконавцем і з публікою і відчувають подвійний страх — від того, що виконавець може розчарувати публіку, і від того, що він може бути розчарований недостатньо вдячною і скупою на оплески публікою” [, 115].

По суті, вони ніколи не діють самостійно, займаючи дивну проміжну позицію між собою й іншими, підсвідомо повертаючи в ту ситуацію раннього періоду їхнього дозрівання, коли людина почуває себе в єдності зі своїм оточенням, задовольняючись відчуттям любові і безпеки, що їй дають навколишні, і не вживаючи зусиль для того, щоб самому грати яку-небудь роль у цьому процесі. При депресії удаваний прояв «Я» у дійсності є вираженням прихильності до друга, що за усе несе відповідальність; це деяка протилежність манії величності; дії особистості виходять з недостатності «Я», унаслідок чого інших люблять більше, ніж самого себе.

Підсвідомий, а тому такий, що не супроводжується переживанням провини, самозахист від підвищених вимог до самого себе, що не можуть компенсувати сторонні, може виникати у формі соматичних симптомів. У чоловіків, наприклад, такі соматичні розлади часто проявляються у формі психогенної імпотенції. Страх розчарувати жінку в цьому разі зникає – “соматичні симптоми сексуальної неспроможності знімають з депресивної особистості відповідальність: тепер чоловік вже точно нікого не розчарує, і в своїй сексуальній неспроможності він не винен – винна хвороба” [, 161].

Нездатність до самостійного існування неминуче приводить депресивних особистостей до потреби ненавидіти через заздрість, та до безсилля і гіркоти від того, що