Людина разом з тим є істотою суспільною, і це найбільш істотна її ознака. Суспільне життя і праця не лише удосконалювали природну організацію людини, але й підкорили її собі. Людина – носій свідомості, котра сама по собі є суспільним продуктом. Лише в суспільстві і завдяки суспільству людина виявляється здатною не лише пізнавати і працювати, але й усвідомлювати свої внутрішні процеси, співвідносити бажання і стани з зовнішніми обставинами життя і діяти розумно. Самосвідомість є вершиною розвитку свідомості людини як в філогенезі (історії роду), так і в онтогенезі (історії життя індивіда).

Людина багатогранна, а тому вона є об’єктом вивчення як природничих, так і суспільних наук.

Поняття “особистість” дещо вужче, ніж поняття “людина”. Особистість – категорія суспільно-історична. Суспільна сутність і соціальні функції особистості є головними показниками в її характеристиці. Особистість – об’єкт дослідження лише суспільних наук – історії, філософії, етики, естетики, психології, педагогіки та ін.

Особистість – діяч суспільного розвитку, свідомий індивід, що займає певне положення в суспільстві і виконує визначену суспільну роль. Роль – це соціальна функція особистості; наприклад ролі матері і батька – виховання дітей, роль директора школи – управління колективом вчителів і організація процесу навчання учнів.

Позиція особистості – це система її відносин. Істотними відносинами особистості є відношення до матеріальних умов життя, до суспільства і до людей, до себе, до власних обов’язків, суспільних, трудових та ін. Ці відношення характеризують моральне обличчя особистості, її соціальні установки.

Відношення розрізняють не лише за їхньою спрямованістю на об’єкт, але й за рівнем усвідомленості. Зазвичай розрізняють відношення малоусвідомлені і глибокоусвідомлені. Малоусвідомлене відношення – це скороминуще почуття симпатії або антипатії. Глибокоусвідомлене – це принципове відношення, воно визначається не вимогою ситуації, а внутрішніми переконаннями, моральним ідеалом особистості, що склався, усвідомленням обов’язку і зобов’язань.

Особистість – це свідомий індивід. Не можна зрозуміти суспільної ролі особистості, не аналізуючи її психології: мотивів діяльності, здібностей і характеру, а в деяких випадках і особливостей її тілесної організації, наприклад, типу нервової діяльності.

Індивідуальність не є щось надособистісне. Індивідуальність – це особистість в її своєрідності. Коли кажуть про індивідуальність, то мають на увазі оригінальність особистості. Зазвичай словом “індивідуальність” визначають яку-небудь панівну особливість особистості, що робить її несхожою на оточуючих. Індивідуальністю є кожна людина, але індивідуальність одних проявляється дуже яскраво, інших – малопомітно.

Індивідуальність може проявлятися в інтелектуальній, емоційній, вольовій сфері або одразу ж в усіх сферах психічної діяльності. Оригінальність інтелекту полягає в здатності бачити те, чого не помічають інші, в особливості переробки інформації, тобто у вмінні ставити проблеми і вирішувати їх. Своєрідність почуттів може полягати в надмірному розвитку одного з них (інтелектуального або морального), у великій рухливості емоцій. Особливість волі виявляється в силі волі, дивній мужності або самовладанні. Оригінальність може полягати в своєрідному сполученні рис конкретної людини, що надає особливого колориту її поведінці або діям.

Індивідуальність характеризує особистість конкретніше, детальніше і тим самим повніше. Вона є постійним об’єктом дослідження як при вивченні психології особистості, так і в інших напрямках психології.

Як всяка організація, психічне життя має певну будову.

Перший компонент структури характеризує спрямованість особистості, або вибіркове ставлення людини до дійсності. Спрямованість включає різні властивості, систему взаємодіючих потреб та інтересів, ідейних та практичних установок. При цьому одні з компонентів спрямованості домінують і мають провідне значення, в той час як інші виконують допоміжну роль. Домінуюча спрямованість визначає всю психічну діяльність особистості. Так, наприклад, домінування пізнавальної потреби призводить до відповідного вольового і емоційного настрою, що в свою чергу активізує інтелектуальну діяльність. Одночасно природні потреби дещо пригальмовуються, повсякденні турботи відсуваються на задній план. Особистість починає обґрунтовувати доцільність свого захоплення, надавати йому особливої суспільної і особистісної значущості.

Другий компонент визначає можливості особистості і включає ту систему здібностей, яка забезпечує успіх діяльності. Здібності взаємопов’язані і взаємодіють одна з одною. Як правило, одні зі здібностей домінують, інші їм підкоряються. Так, наприклад, у О. С. Пушкіна домінувало поетичне обдарування, хоча він проявляв себе і як історик, і як талановитий рисувальник. Те ж саме можна сказати і про М. Ю. Лермонтова. У Ф. І. Шаляпіна основна здібність – сценічна. Вона підкорила собі образотворчі здібності і примусила їх служити сцені. Підпорядкована здібність підсилює основну, провідну здібність.

Очевидно, що на характері здібностей позначається структура спрямованості. В свою чергу диференціювання здібностей впливає на вибірковість відношення особистості до дійсності.

Третім компонентом в структурі особистості є характер, або стиль поведінки людини в соціальному середовищі. Характер – складне синтетичне утворення, де в єдності проявляються зміст і форма духовного життя людини. Хоча характер і не виражає особистості в цілому, однак являє складну систему її властивостей, спрямованості і волі, інтелектуальних та емоційних якостей, типологічних особливостей, що проявляються у темпераменті.

Спілкування – зв’язок між людьми, в ході якої виникає психічний контакт, який проявляється в обміні інформацією, взаємному впливові, переживанні, взаєморозумінні. Можна сказати, що спілкування спрямоване на встановлення психічного контакту