Прийоми саморегуляції психоемоційного стану

Зміст

Вступ

Психоемоційний стан – це особлива характеристика психічної діяльності людини за певний період часу, що визначається зовнішніми факторами впливу, самопочуттям людини, її індивідуально-психологічними особливостями та впливає на її поведінку й діяльність на протязі цього періоду. До психічних станів відносять прояви почуттів (настрій, афекти), уваги, волі, мислення і т.д.

Основна мета роботи – зазначити основні прийоми саморегуляції психічного стану людини та показати їх значення.

Знати про існування цих методів повинна кожна культурна людина, адже вони дають можливість мобілізувати ті наші внутрішні резерви, які частіше за не застосовуються навіть у тих випадках, коли в цьому виникає крайня необхідність.

1. Аутогенне тренування

Зародження й впровадження методу аутогенного тренування пов’язане з ім’ям німецького психотерапевта Й. Г. Шильця. Завдяки працям Шильця та його багаточисельних учнів і послідовників в усіх країнах аутогенне тренування отримало широке визнання в першу чергу як метод лікування та профілактики різного роду неврозів й функціональних порушень в організмі. В подальшому в міру накопичення практичного досвіду використання аутогенного тренування серед різних контингентів хворих та здорових людей виявилося, що вона може слугувати ефективним засобом психогігієни й психопрофілактики, засобом управління станом людини в екстремальних умовах діяльності.

Популярність цього методу як ефективного психогігієнічного та психопрофілактичного засобу, безумовно, пов’язана з прискоренням темпів життя, збільшенням навантажень на нервову систему сучасної людини та зростанням її загальної обізнаності в питаннях психогігієни. В наш час аутогенні тренування впевнено увійшли в систему підготовки спортсменів, все ширше застосовуються у виробничих колективах та на транспорті у вигляді психогігієнічних емоційно-розвантажувальних процедур. Однак й досі ще не всі їх можливості широко відомі, і тому не завжди вони знаходять своє застосування на практиці.

Явища, що лежать в основі аутогенних тренувань, були добре відомі медичній науці задовго до розробки самого методу. Коло цих явищ складається перш за все з досвіду медичної гіпології, яка накопичила багатий експериментальний матеріал, що свідчить про можливість цілеспрямованого управління фізіологічними та психічними функціями людини засобами навіювання в гіпнозі, причому не лише в глибинних його стадіях, але й в поверхневих станах й навіть в свідомому стані. У великій кількості випадків відзначалося, що аналогічні результати можуть бути досягнуті за допомогою самонавіювання.

Повсякденне життя подає чимало прикладів, що свідчать про дивовижні можливості психіки людини програмувати й реалізовувати необхідні організму психічні або фізичні властивості. При виникненні складних ситуацій організм людина з усталеною нервовою системою часом довільно активізує ці резерви для ефективної компенсації порушених функцій. Однак в багатьох випадках цього не відбувається лише тому, що людина просто не знає величезних можливостей нервової системи і тому занепадає духом, психічно самоусувається від боротьби з труднощами. А це в свою чергу призводить до вимикання тих програмуючих механізмів мозку, які формують пристосувальні реакції організму.

Комплекс вправ, що складають сутність аутогенного тренування, і є тим засобом, котрий не лише сприяє зростанню резервних можливостей людини, але й постійно вдосконалює діяльність програмуючих механізмів мозку. Це дозволяє тим, хто займається аутогенними тренуваннями, більш раціонально використовувати свої сили в повсякденному житті, а в потрібний момент – гранично їх мобілізувати, допомагає усувати небажані психічні стани (напруженості, нерішучості, страху).

Техніка аутогенних тренувань потребує попереднього напрацювання певних психічних та фізичних навичок, що являють собою своєрідну азбуку аутотренінга, котра включає управління увагою, оперування чуттєвими образами, словесні навіювання, регуляцію м’язового тонусу і управління ритмом дихання.

Увесь набір первинних психічних та фізичних навичок, що включаються в систему аутогенних тренувань, спрямований на досягнення своєрідного стану – м’язової релаксації. Цей стан відрізняється тим, що на фоні вираженої фізичної пасивності й відносного виключення з системи зовнішніх подразників людина здійснює цілеспрямоване вольове програмування свого стану як в кожний поточний момент релаксації, так і (завдяки останній) на заданий період наступного активного стану.

2. Медитація

В останній час в нашій науковій і популярній літературі, присвяченої питанням психопрофілактики, починає зустрічатися термін “медитація” (від лат. meditatio – роздум). Дослідженнями встановлено, що він означає цілком реальні психофізіологічні процеси, що викликаються внаслідок психічного самовпливу, котрі з великою користю можуть застосовуватися з оздоровчою метою. Маючи багато спільного з аутогенними тренуваннями і самонавіюванням, медитація має й специфічні особливості впливу.

Медитація являє собою стан, в котрому досягається найвищий ступінь концентрації уваги на певному об’єкті або ж, навпаки, повне зняття зосередження уваги. І в тому, й в іншому випадку наступає зупинка процесів сприйняття й мислення, відбувається своєрідна чуттєва ізоляція людини від зовнішнього світу.

Слабкі прояви короткочасних станів підвищеної концентрації уваги на певному предметі або ж явища несподіваної втрати зосередження думок (неуважність) знайомі кожному. Виникають вони, як правило, довільно й залишають після себе враження якогось приємного внутрішнього відпочинку, “емоціонального перепочинку”, благосного забуття. Помітивши своєрідність таких станів, людина вже в давні часи навчилася викликати їх штучно з релігійною та окультною метою. Широке розповсюдження отримало поняття медитацій в різного роду містичних вченнях.

Відкидаючи безплідні містичні нашарування, супутні процесам медитації, наука з часом виявилася здатною дати раціональне трактування цій психологічній реальності, так як дані ряду наукових лабораторій, що вивчали цей стан, висвітлювали ідентичні факти.

В наш час стан медитації, як і деякі інші стани свідомості, стали предметом уважного вивчення психологами й психіатрами.

Розробляючи прийоми “аутогенної медитації” для застосування в лікувальній й психогігієнічній практиці, Й. Г. Шульг вважав, що приступати до їх освоєння можна лише після того,