Психологічні вчення ХVII ст.

План

Вступ

ХVII століття стало епохою докорінних змін в соціальному житті Європи, періодом наукової революції і перемоги нового світогляду.

Його провісником був Галілео Галілей (1564-1642), який вчив, що природа є системою тіл, які рухаються й не володіють ніякими властивостями окрім геометричних та механічних. Все що відбувається в світі слід пояснювати лише цими матеріальними властивостями, лише законами механіки. Переконання в тому, що рухом природних тіл керують безтілесні душі було зруйноване. Цей новий погляд на світ призвів до перевороту в поясненні причин поведінки живих істот.

Ще більше значення в цьому контексті мало відкриття Уїльямом Гарвеєм кровообігу: серце постало свого роду помпою, що перекачувала рідину. Участь душі в цьому процесі виявилася непотрібною. Гарвей усунув душу з кола регуляторів внутрішніх органів, отже, на порядку денному постало питання про пояснення зовнішньої, звернутої до оточуючого середовища діяльності організму.

Таке пояснення у ХVII столітті спробував дати відомий природодослідник Р. Декарт. Це був справжній переворот у психології – був покладений початок розвитку психофізіології; тож недаремно три сторіччя по тому І. І. Павлов накаже поставити бюст Декарта у дверей свого кабінету Ярошевский М. Г. История психологии от античности до середины ХХ века. – М., 1996. – С. 77. .

Розвиток психології ХVII століття поставив принципове для розуміння прогресу наукового знання питання про співвідношення теорії і досвіду (емпірії). Достовірне знання про устрій нервової системи та її роль у здійсненні психічних функцій було в ті часи мізерне. У вченнях ХVII століття ця система уявлялася у формах “трубок”, по яких проносяться легкі повітряподібні частки (“тваринні духи”). Зовнішній імпульс приводить ці духи у рух і заносить в мозок, звідки вони автоматично віддзеркалюються до м’язів: відбувається реакція, подібна до віддзеркалення світового променя від поверхні. Звідси й походить термін “рефлекс” – віддзеркалення (який є одним з основоположних термінів психології й зараз, хоча його смислове навантаження з тих часів зазнало змін).

Недосконалість, а подекуди й наївність психологічних уявлень ХVII ст. була цілком зрозумілою й природною з огляду на рівень розвитку науки загалом. ХVII століття, проте, дало психології дещо дуже значне – схильність до об’єктивного аналізу, свободу від теологічних обмежень, можливість здобувати й поширювати наукові знання.

1. Постановка психофізіологічної проблематики Р. Декартом. Дуалізм фізичного та душевного

Французький математик й філософ Р. Декарт (1596-1650) був першим, хто сформулював свою психологічну теорію на підставі досягнень геометрії та механіки. Постановка й вирішення Р. Декартом психофізіологічної проблематики може слугувати прикладом феноменологічного розуміння наукових проблем у ХVII ст.

У складних міркуваннях Декарт доходить висновку, що тілесний і душевний світи існують самостійно. Звідси виводиться ідея двох субстанцій, що відрізняються одна від одної. Кожна з них може існувати без іншої, але саме як субстанція. Бог — субстанція в абсолютному розумінні, дух і тіло — субстанції відносні. Тому дух і тіло у відношенні до бога залежні сутності. Декарт проголошує ідеї, що дедалі розвиватимуться у межах філософії, психології, фізіології: дух має властивість мислити, тіло має тільки протяжність. Дух — безтілесний, тіло — бездушне.

Проголошуючи механістичний принцип пояснення живої природи, Декарт спирається на відкритий ним рефлекторний механізм. Людське і тваринне тіла завдяки йому можуть здійснювати життєві функції без участі душі. Якщо Аристотель вважав, що тіло без душі мертве, то Декарт перетворив цю античну ідею на протилежну: душа пов'язана з тілом, оскільки воно має живий, неушкоджений механізм. Дуалізм Декарта в першій половині XVII ст. мав евристичне значення. Слід було, виходячи із специфіки обох субстанцій, пізнати закони, механізми, завдяки яким здійснюється одушевлення тіла.

Наполягаючи на рефлекторному принципі поведінки організму, Декарт виходив з того, що тіла за своєю природою позбавлені іманентних сил руху, жодне з них не може змінити свій стан або рух, в якому воно перебуває, поки зовнішня причина не викличе в ньому зміни Декарт Р. Избранные произведения. – М., 1950. – С. 354. . Живе тіло підкоряється законам тілесного світу, зберігає свою інертність, свій стан, чинить опір зовнішній причині. Дія викликає протидію, акція — реакцію.

Р. Декарту в європейській науці належить визначне місце у справі ґрунтовного природничо-наукового дослідження анатомічних структур і фізіологічних процесів функціонування рефлекторного механізму, хоч термін «рефлекс» Декарт спеціально не використовує.

Природним рушієм рефлекторного механізму виступили «тваринні духи». Декарт уявляв їх схожими на вітерець або дуже тонке полум'я. Вони швидко переходять з одного м'яза до іншого як тільки зустрічають будь-який прохід — схильності продовжувати рух згідно з законами природи. Ці духи зміцнюють м'язи, в яких перебувають, як повітря, що міститься у балоні, робить його пружним, розтягуючи оболонку. Рух тіла здійснюється завдяки переходу тваринних духів із мозку в нерви, шляхом відкривання і закривання спеціальних клапанів.

Декарт уявляє маленькі волокна, які служать органом сприймання і легко приводяться в рух. Якщо вони діють при цьому інтенсивно, то тягнуть частини мозку, звідки виходять, і відкривають входи певних пор на внутрішній поверхні мозку, по яких тваринні духи, що перебувають у звивинах, поступово йдуть далі — через них до нервів і м'язів. Останні служать для того, щоб робити рухи в “людській машині”. Декарт змальовує наочну картину, яка має демонструвати рефлекторне відображення подразнень, що йдуть від зовнішнього середовища. Якщо нога перебуває близько біля вогню, його маленькі частки, які швидко рухаються, тягнуть разом з собою частину шкіри цієї ноги,