за Аристотелевою традицією, Гізель тлумачить душу взагалі як таку, що робить тіло одушевленим. Органічне тіло кваліфікується як живе тільки потенційно. Душа як оживлююча тіло виступає щодо нього діючою причиною. Інакше: душа є началом, завдяки якому живе рослина, живуть і відчувають молюски, живе, відчуває і рухається з місця досконалим рухом досконала тварина, а також живе, відчуває, пересувається і усвідомлює своє буття людина. Таке визначення душі Гізель називає не сутнісним, а описовим. Пізнавальні потенції привертають до себе свій об'єкт, а потенція потягу, передбачаючи пізнання, сприяє наближенню організму до свого об'єкта. Потенція потягу виражається в напрузі, зусиллях, завзятті, в намірах, певних задумах. Нарешті, Гізель говорить про потенцію просторового переміщення. За Аристотелевою термінологією криється психологія здатностей, і Гізель виступає її визначним представником.
У «диспуті» про чуттєву душу піднімаються традиційні психологічні проблеми. Відчуття, пов'язані з чуттєвою душею, розглядаються як певне відображення, пізнавальний образ і подоба чуттєво даних об'єктів. Ці об'єкти збуджують чуттєву здатність, яка в собі перебуває в невизначеності та індиферентності, і лише при сприйманні певного об'єкта, з наданням переваги тим або іншим його якостям тощо з'являється зображення (образ). Як для дії необхідно мати контакт між фактором і тим, що перебуває під його впливом, так Гізель з необхідністю припускає певну якість, що поширюється в середовищі від об'єкта до органа чуття. Цю якість Гізель називає закарбованим видом. Відчуття, точніше органи чуття, самі по собі індиферентно відносяться до сприймання різних об'єктів, не надаючи якоїсь переваги одному об'єкту перед іншим. Об'єкт тому привертає до себе увагу або завдяки своїй наявності, або якості, що поширюється від нього. Гізель не погоджується з першим припущенням, адже предмети мало виразні людина могла б бачити так, як і дуже виразні, і значні за обсягом. Гізель вважає найбільш вірогідним, що об'єкт привертає до себе увагу своєрідностями своїх якостей, з яких будується образ відображуваного предмета.
Гізель вказує на анатомічний субстрат і фізіологічні процеси, що лежать в основі діяльності внутрішніх чуттів. Від очей, ніздрів, вух, язика тягнуться до мозку нерви. Завдяки їм чуттєві образи сприйнятих речей потрапляють в мозок, в місце, де перебуває внутрішнє чуття. Воно й виносить своє судження відносно об'єктів зовнішніх відчуттів.
Внутрішнє чуття властиве також людині, адже вона разом з тваринами має всі властивості чуттєвої душі. Гізель наводить приклади наявності у людини внутрішнього чуття з традиційних міркувань, що здаються зараз дивними, зокрема, він стверджує, що від надмірних занять втомлюється голова, і пояснює це тим, що функції інтелекту супроводжує фантазія. Мабуть, її розуміли (а це буває й сьогодні) як дезорганізатора чітких мислительних процесів; для приборкання її людина мусить витрачати чимало зусиль.
Відповідно до п'яти зовнішніх відчуттів Гізель відшукує і п'ять внутрішніх. Тут мова йде про загальне чуття, фантазію, оцінюючу здатність, пам'ять і здатність міркування. За допомогою загального чуття жива істота відрізняє модальності відчуттів і виділяє об'єкти зовнішніх органів чуття. Завдяки фантазії, або здатності уяви, істота на основі сприйнятих видів створює різні образи, сполучаючи між собою відображення різних предметів і розділяючи пов'язані між собою відображення. Оцінюючу здатність Гізель знаходить у позитивному чи негативному ставленні до сприйнятих видів. Ягня сприймає образ вовка як істоту ворожу. Пам'ять дає можливість пригадувати речі, які було сприйнято раніше. Гізель, виходячи з цього, відрізняє пам'ять від фантазії, яка, маючи справу теж з досвідним матеріалом уявлень, використовує цей матеріал для створення нових продуктів-образів, в той час як пам'ять оцінює свій предмет саме як такий, що виступав у минулому. Міркуючою здатністю Гізель традиційно наділяє тільки людину. Ця здатність поряд з іншими входить до структури інтелекту. Він виявляється в різних діях: простому сприйманні, судженні та умовиводах.
Висновки
ХVII ст. стало етапним періодом в історії психології: багато століть до того уся психічна діяльність вважалася належною до сфери функціонування душі, яка уявлялася особливою субстанцією, що черпає свою енергію за межами речового, земного світу. Вчені ХVII століття показали, що тілесний устрій й без душі здатний успішно впоратися з цим завданням.
Психологічна наука, однак, одразу ж впадає в іншу крайність: механістичне пояснення психічної діяльності людини. Причини цього можна до деякої міри знайти у самій логіці розвитку тогочасної науки: відкриття Г. Галілея, У. Гарвея та інших природодослідників поставили під сумнів провідну роль душі у психічній діяльності людини – істину, яка на протязі багатьох століть здавалася непорушною. Механістичне сприйняття психічних процесів, образ рефлекторно діючої машини характерний не лише для тогочасної психології, але й для філософії, драматургії, живопису, юридичних та політичних вчень. Так, наприклад, Тірсо де Моліна показує Дон Жуана, поневоленого своїми потягами, які виникають закономірно й невідступно, як рефлекторна реакція на вроду жінок. Дон Жуан не може володіти собою, протистояти спокусі і робить свою справу (ґвалтує, спокушує, обманює і т.д.) немов рефлекторно діюча машина. Ідея рефлекторності – у співвідношенні світла й тіні – має місце в рембрандтівських офортах, живописних пейзажах і т.п.
Тож, широке розповсюдження ідеї людиноподібної машини, вперше сформульованої Р. Декартом на цьому тлі не викликає подиву. Рефлекторна картина психіки не змогла, однак, пояснити таких складних психічних процесів, як мислення, уява, фантазія та ін. Звідси у вченні Р. Декарта виникає дуалізм тілесного й духовного, подолати який намагалися усі наступні дослідники.
З особливою гостротою усвідомив і значною мірою подолав цей дуалізм Б. Спіноза. Саме він визначив, що протиставлення тілесного