Всім, звичайно, знайомі ці замкнуті, важко зрозумілі, часто залякані натури, являючи собою саму сильнішу протилежність до людей з відкритим, ввічливим, часто веселим, по крайній мірі привітливим і доступним характером, які зі всіма знаходять спільну мову, впливають на оточуючий світ і самі піддаються його впливу [27, с.402].

Зрозуміло, що спочатку люди бувають схильні до розуміння такої відмінності, як індивідуальні випадки своєрідної структури характеру. Однак, той хто мав можливості вивчати велике число людей, зрозуміє, що це протилежність не зумовлена тільки своєрідними індивідуальними випадками, що справа йде про типові випадки набагато більше поширені між людьми. Чи ми собі можемо уявити на основі нашого обмеженого психологічного досвіду, що подібні типи людей можна зустріти як серед простих робітників і селян, так і серед високо інтелектуальних представників нації. Різниця статі також нічого не міняє в цьому факті. Ці протилежності зустрічаються серед жінок усіх верст населення. Така загальна поширеність навряд чи була б можлива, як щоб справа стосувалась свідомості тобто свідомо вибраної установки. В такому випадку головним носієм такої установки був би, звичайно, зв’язаний однорідним вихованням і освітою, й напевно, місцево обмежений прошарок населення. В дійсності це все не так; навіть навпаки, тами розподіляється все без порядку. В одній і тій самій сім’ї одна дитина може бути інтровертом, інша - екстравертом. На основі цих фактів випливає, що типи установки не можуть бути явищем свідомого міркування або свідомого наміру, то він очевидно, зобов’язаний своїм існуванням якійсь несвідомій, інстинктивній основі. Тому протилежність цих типів як спільного психологічного феномену повинна так або інакше мати свої біологічні посилання.

З біологічної точки зору, відношення між суб’єктом і об’єктом є завжди відношення пристосування, тому що всяке відношення між суб’єктом і об’єктом передбачає взаємодію одного на інший. Ці зміни і складають пристосування чи адаптацію. Тому типова установка по відношенню до об’єкта є процесом пристосування. Природа знає два варіанти адаптації і дві, зумовлені ними можливості саморегуляції живих організмів: перший шлях це підвищення плодовитості при відносно невеликій обороноздатності. Інший шлях – це озброєння індивіда всіма можливими способами самозбереження при відносно невеликій плодовитості. І, здається, що ця біологічна протилежність є не тільки аналогією, але і спільна основа наших двох психологічних способів пристосування. Як показує загальна біологія, обидва шляхи по своєму ведуть до успіху; так само як і типові установи.

Той факт, що інколи навіть діти в перші роки життя неодмінно проявляють типову установку, допускає припустимість, що до визначеної установки примушує не тільки боротьба за існування, як це звичайно розуміють.

Правда, можна було б, і навіть на сильній основі, заперечити, що і малій дитині, навіть грудній дитині, приходиться здійснювати психологічне пристосування невідомого характеру, тому що своєрідні материнські впливи ведуть до специфічних реакцій дитини. Цей аргумент опирається на факти, але він і співпадає з фактом про те, що двоє дітей у однієї матері можуть виражати протилежні типи. Тут ми не намагаємось недооцінити батьківського впливу на дитину, але ці факти підштовхують до висновку, що вирішальний фактор слід шукати у розположенні дитини при ненормальних умовах, тобто коли ми маємо справу з крайніми і тому ненормальними установками у матерів, дітям може бути нав’язана відносно однорідна установка, причому здійснюється насильство над їх індивідуальним розположенням, яке б можливо вибрало інший шлях, якщо б із-зовні не втрутились і не заважали ненормальні впливи. Там, де здійснюється така зміна типу, через зовнішній вплив індивід захворює на невроз, і вилікування можливе лише тоді, коли буде виявлена дана установка, що провокує невроз.

Досліди показують, що коли спостерігається перехід від одного типу до іншого, то це може нанести особі важку шкоду фізіологічному здоров’ю організму, воно викликає сильне нервове виснаження.

При дослідженні екстравертного типу необхідно для розумінняі та якості їх опису, виділити психологію несвідомого від свідомого. Перш за все потрібно дослідити феномен свідомості.

Відомо, що кожна людина орієнтується по тих даних, які черпає із зовнішнього світу. Той факт, що на дворі холодно, спонукає одну людину одягнути пальто, а інша, що бажає загартуватися, вважає це зайвим; один милується появою нового тенора, тому що весь світ від нього в захопленні; інший не у захопленні від нього, і не тому, що тенор йому не подобається, але тому, що вважає, що предмет загального захоплення, ще не заслуговує тим поклоніння; один підкоряється даним обставинам, бо як показує досвід, нічого іншого йому не залишається; інший це заперечить. Перший орієнтується по даних зовнішніх факторів, а другий зберігає своє бачення, яке вклинюється між ним і об’єктивними даними. І якщо орієнтація за об’єктом і зо об’єктивними даними переважає наскільки, що часто найбільш важливі рішення і дії не обумовлюються суб’єктивними баченням, а об’єктивним, то ми говоримо про екстравертну постанову. Якщо вона є звичкою, то ми говоримо про екстравертний тип. Якщо людина мислить, відчуває і діє , одним словом живе так, як цього вимагають об’єктивні умови життя, їх вимоги як в хорошому так і в поганому значенні, то ця людина екстравертна.

Ця людина живе так, що об’єкт як детермінуюча величина, очевидно, відіграє в його свідомості більш важливу роль, ніж його суб’єктивне бачення. Звичайно він має