Різниця між тілом і розумом – це штучна дихотонія, дискримінація, яка безсумнівно базується на своєрідності пізнаючого інтелекту, ніж на природі речей. В дійсності взаємне проникнення психічних і тілесних ознак настільки глибоке, що за властивостями тіла ми не тільки можемо зробити висновки про якість психічного, але і по психічній специфіці ми можемо судити про відповідні тілесні форми. Останнє, звичайно потребує від нас незрівнянно більше зусиль, але не через те, що психіка здійснює менший вплив на тіло, ніж тіло на психіку, а тому, що якщо починати з психічного, то нам прийдеться робити висновки про невідоме через відоме, а від тіла нам легше відштовхуватись, бо воно видиме. Психічне набагато складніше, безкінечніше і темніше, чим видима поверхня тіла. Ці спостереження примушують сформулювати типізацію: існують люди, що в певній ситуації ніби відсторонюються, тихо говорячи “ні”, і тільки після цього реагують, і існують люди, що належать до другого класу, які в такій же ситуації реагують безпосередньо, будучи впевненими, що їх вчинок правильний. Тобто перший клас характеризується деякими негативними відношеннями до об’єкту, останній – скоріш позитивним.

Як відомо, з усього вищесказаного випливає, що перший тип відповідно є інтровертний, а інший – екстравертний.

Поняття “інтровертний” означає: все психічне проявляється у інтроверта так, як це для нього призначено відповідними законами, які індивід вважає за життєві принципи. Поняття “екстравертний” претендує на більшу увагу, бо виражає, подібно як і несвідоме, відповідні якості, відношення до людей і вказує на певні типічні властивості.

Інтроверсія і екстраверсія як типи постановок означають диспозицію, яка обумовлює в значній мірі психічний процес в цілому і визначає не тільки спосіб дії і вид суб’єктивного досвіду, а також характер несвідомої компенсації.

Ціллю психологічної типології не є класифікація людей на категорії – само по собі - це була б марна справа. Її ціль – забезпечити критичну психологію можливістю здійснювати методологічне дослідження і пошуки емпіричного матеріалу. По – перше, це – критичний інструмент для дослідника, що потребує опорних точок зору і ціленаправленої лінії, якщо він намагається навести порядок у царині індивідуального досвіду. Типологія – великий помічник у розумінні величезної різноманітності та багатогранності, що мають місце серед людських індивідів, а також вона надає ключ до фундаментальних, нині існуючих теорій. І, що дуже важливо, це вагомий засіб для визначення певного типу практичним психологом, який є озброєним ґрунтовними знаннями, може уникнути багатьох серйозних помилок в роботі з пацієнтами [31].

§2. Архетипи соціального життя

Індивід, індивідуальність, особистість у ході людської історії – вторинне явище. Дуже довгий час було лише “ми”: група, сім’я тощо. За цей час у людській психокультурі сформувалася величезна кількість цінностей, норм, установок, архетипів, які й досі відіграють роль латентних мотивів у поведінці окремого індивіда. Недарма індивідуальна психіка не може протистояти соцієнтальній. Остання сильніша у своїй регулятивній функції. Будь – яка, навіть найталановитіша людина, в якийсь момент пасивно підкорюється рішенням свого начальника або іншої можновладної особи, без міркування приймає думку своїх друзів, сусідів або партії, манеру говорити й поводитися, смаки свого оточення. А в натовпі навіть дуже поміркована людина може приєднатися до крайніх форм насильства, паніки, жорстокості або ентузіазму. Через “я” людина завжди говорить “ми” соціуму (Г.Лебон, З.Фрейд).

Отже, суспільство, соціум через набуті властивості історичного “ми” постійно чинить вплив на індивіда через свої структури, інституції, мову, символіку та інші “внутрішні” закони колективного підсвідомого. У цьому, як в діях та вчинках особистості, відсутня риса індивідуального вибору (свободи волі), вони є простим відображенням логіки співвідношення елементів основних соціальних практик, соціальної волі (Ю.Габермас, М.Фуко, Ж.Лакан, та ін.)

Історичне і сучасне “ми” проявляється і в такому феномені, як буденна масова свідомість, де завжди переплітаються неусвідомлювані архетипові установки і такі, що в нашу технізовану епоху свідомо формуються тими чи іншими зацікавленими агентами за допомогою ЗМІ та інших засобів масової комунікації. На особистість діють квантові порції світосприймання, сконцентровані в соціальних стереотипах (схематичних і спрощених уявленнях про ті чи інші явища, події, ситуації), головна функція яких – дати швидке знання без докладання власних зусиль. Зрозуміло, що тут є як позитивний, так і негативний аспекти, питома вага яких залежить від інтересів та потреб тих, хто маніпулює масовою свідомістю.

Сучасній людині потрібно багато інформації, обізнаність із багатьма галузями знання для того, щоб нею не могли маніпулювати і застосувати у своїх корисних інтересах інші. В більш – менш стабільному демократичному суспільстві запобігти цьому простіше, а в умовах перманентної глобальної кризи інформація, яка йде на індивіда, наскільки внутрішньо суперечлива, що індивідуальна психіка не може в ній самостійно розібратися. Тож виникає прекрасний ґрунт для вкрай самовільного маніпулювання психікою індивіда через масову свідомість [3, с.67].

У сучасній Україні на людину діє подвійний суперечливий інформаційний квант – вимоги влади бути “автономноринковми” та “злими” до життя та історична, масова свідомість. Пересічній людині важко сформулювати власне ставлення до проблеми незалежності, адже на неї тиснуть украй суперечливі погляди на цю проблему різних груп населення. Годі й казати про можливості вибору “своєї” кандидатури майбутнього президента України чи ліквідації парламенту; підкорення інформаційного простору з метою ірраціоналізації масової свідомості, примітивізації образу реальності