Цими ж параметрами відрізняється філософський (теоретичний) світогляд — а це і є, власне, філософія — від іншої стихійної світоглядної форми, від того, що ми називаємо «повсякденним» (буденним) світоглядом. Останній включає в себе життєвий досвід багатьох поколінь, зафіксований у певних «настановах», «нормах», «забобонах», які спонукають до певного способу дій, не пояснюючи і не мотивуючи раціонально цей спосіб. Для повсякденного світогляду характерні некритичність (або слабкий рівень критичності), «масовість», переважання емоцій над міркуванням і т. ін.

5. Філософією і релігія

І, нарешті, ще одна світоглядна форма, яка розвивається з первісної міфології разом з філософією,— релігія. Розв'язуючи практично ті ж самі, що і філософія, світоглядні проблеми, релігія на противагу філософії апелює до віри, а не до раціонального міркування і логічної аргументації, до емоцій, а не до інтелекту, до надприродних сил і містики, а не до реальних (земних) чинників сили людського знання.

Будучи, таким чином, теоретичним рівнем світогляду, філософія вивчає світ у його найзагальніших (всезагальних) закономірностях. Загальне ж, як вже зазначалося, репрезентує реальність не тільки такою, якою вона є (була або буде) насправді, але й у всьому багатстві її можливостей. Та проте реалізація можливостей, їх перетворення на дійсне, наявне існування здійснюється лише у процесі цілеспрямованого активного діяння на дійсний (наявний) стіш речей, Таким процесом цілеспрямованого, перетворюючого світ діяння є практика. Тільки а практиці реалізується безпосередня взаємодія дійсності і можливостями, з'єднання дійсності з можливостями. Тому загальне як втілення органічної єдності дійсності з можливостями досягається («схоплюється») людиною лише у практиці. У «недіяльному» ж («споглядальному») відношенні до світу загальне просто недосяжне і тому не «схоплюється» ані думкою, ані дією. Тобто практика вища за теоретичне пізнання, бо вона має не тільки достоїнство загальності, а й безпосередньої дійсності, як вважають філософи-марксисти.

Проте сама практика, предметно-практичне відношення людини до світу, є не чим іншим, як найфундаментальнішим проявом суб'єкт-об'єктного відношення (адже саме в практиці відбувається зміна, перетворення об'єкта суб'єктом) . Практика тим самим відіграє роль своєрідної «сполучної ланки», що з'єднує пізнавальну установку на осягнення загальних закономірностей реального світу і суб'єкт-об'єктне відношення до нього в цілісне нерозривне утворення — предмет філософії.

Практика, звичайно ж, є вихідним джерелом не тільки для філософії, але і для всіх інших форм суспільної свідомості, в тому числі і для науки. Однак, отримуючи з практики свої вихідні, найбільш фундаментальні положення (наприклад, аксіоми математики), наука абстрагується від їх практичного походження, вважаючи їх правомірність і «непохитність» наслідком притаманної їм «від природи» властивості— самоочевидності. Насправді ж «практика людини, мільярди разів повторюючись, закріплюється в свідомості людини фігурами логіки. Фігури ці мають тривкість передсуду, аксіоматичний характер само (і тільки) завдяки цьому мільярдному повторенню» .

Наука, яку світ цікавить лише «сам по собі» (людські інтереси й оцінки, з точки зору науки, лише «спотворюють» істину, вносячи в неї момент «суб'єктивності»), розглядає практику лише як сферу «демонстрації» ефективності своїх теоретичних побудов, не беручи до уваги ту обставину, що сама ця ефективність значною мірою запозичена від вихідних положень (аксіом), які сконденсували в собі величезний «заряд» ефективності внаслідок «мільярди разів повтореної» в них практики.

Проте таке практичне «застосування» науки стає можливим лише внаслідок далеко не завжди усвідомлюваного самими вченими звертання до світоглядно-методологічних (філософських!) орієнтирів. Якщо ж (буває й так) наука робить спробу шукати такі «орієнтири» в самій собі (у 20-ті роки навіть було кинуте гасло: «Наука — сама собі філософія!»), вона неминуче впадає в стан кризи. Поза людськими цілями й оцінками, поза світоглядним контекстом наука втрачає не тільки практичний, але й теоретичний сенс, тобто є для людини «ніщо».

Таке перетворення пізнаваної реальності «у ніщо», якщо звертатися до класичних прикладів, сталося на очах вчених природодослідників на самому початку нинішнього століття саме тоді, коли вони намірилися «суто науковими» (фізичними) засобами «вивести» зміст найфундаментальнішого світоглядного (філософського) поняття, яке лежить в основі природничо-наукових уявлень про реальність — поняття матерії. Результат загальновідомий — матерія «зникла». «Зникнення» ж матерії, як відомо, спричинило так звану «кризу природознавства».

6. Суспільство та філософія

Реальний світ існує поза людиною і незалежно від неї. Але оскільки людина живе завжди у цьому світі, останній є для неї завжди людським світом, у тому числі і природою, оскільки людина живе природою, перетворюючи останню на своє «неорганічне тіло». Тому «подібно до того, як у теоретичному відношенні рослини, тварини, каміння, повітря, світло і т. д. є частиною людської свідомості... так і в практичному відношенні вони становлять частину людського життя і людської діяльності»2. Зрозуміло, предмети природи (рослини, каміння, світло та ін.) і природа в цілому є «частиною» людської свідомості і людського життя не І абсолютному (буквальному) розумінні, а лише «в теоретичному» і «в практичному» відношеннях. А саме ці відношення і є не чим