Принципово агностичну позицію посідає більшість суб'єктивних ідеалістів, які вважають єдино доступними пізнанню лише відчуття, переживання, досвід, що становлять початковий, перший ступінь людського пізнання. Людина, твердять суб'єктивні ідеалісти, неспроможна вийти «за межі» своїх відчуттів, досвіду, тому об'єктивний світ, якщо він взагалі існує, недосяжний для людського пізнання. Подібно до ідеалізму агностицизм має своє гносеологічне джерело і виникає внаслідок певних труднощів, пов'язаних з особливостями пізнавального процесу. Агностицизм має і соціальне коріння — незацікавленість консервативних груп населення сучасного суспільства в адекватному пізнанні об'єктивних тенденцій сучасного суспільного поступу.

Обґрунтоване позитивне вирішення другої сторони основного питання філософії (як і матеріалістичне вирішення першої його сторони) неможливе з суто теоретичних, «споглядальних» позицій.

Свідомість і справді породжується матерією і тому за своїм змістом і організацією (так би мовити, за своєю внутрішньою «логікою») є її відображенням. Але відображення це аж ніяк не «дзеркальне», оскільки породжується свідомість не матерією взагалі як такою І навіть не природою, а матеріальним процесом практичного перетворення матеріального світу. Лише у практиці (як наголошувалося вище) стають досяжними для людини безпосередньо не тільки наявні (дійсні), але й можливі характеристики об'єктивної реальності. Тому людська свідомість виявляється здатною (лише маючи своїм безпосереднім джерелом практику) відображати не тільки наявний стан речей (дійсність), сферою якого старий матеріалізм і обмежував існування матеріального світу, але й усю множину можливостей, тобто всю повноту матеріального буття.

Лише у такий спосіб стає можливим пояснити не тільки, так би мовити, «дзеркальний» (відображаючи наявне існування), але й творчий (відображаючи можливості) зміст свідомості. Так само й відчуття — вони перше, вихідне у пізнанні, а не «єдино суще» (як вважають суб'єктивні ідеалісти), оскільки мають своєю передумовою практику і тому становлять першу ланку пізнання, яка зв'язує останнє (через практику) з пізнаваним світом.

Вже у найелементарніших ситуаціях діяння людина упевнюється у можливості вибору різних його варіантів, серед яких є багато таких, що виключають одночасну реалізацію одне одних через їх взаємосуперечність. Легко помітити далі, що все реалізоване (як у людській діяльності, так і в природних процесах навколишнього світу) є результатом зіткнення тенденцій протиборства, суперечності протилежностей. І вже надто впадає у вічі плинність, мінливість, пластичність усього зовні стійкого і непорушного. Це було помічено багатьма мислителями вже в глибоку давнину. Так, Геракліт прямо уподібнює світ річці, в яку неможливо вступити двічі, оскільки на того, хто входить в одну й ту ж річку, течуть все нові й нові води. Водночас стародавні мислителі бачили непорушність і постійність реальності. Зокрема, сучасник Геракліта Парменід підкреслював єдність і нерухомість буття і, відповідно, ілюзорність руху, оскільки, мовляв, буття «вщерть» заповнює світ і йому просто «немає куди рухатися».

Таким чином ще на ранніх етапах історії філософії були сформульовані дві протилежні позиції. Одна стверджувала мінливість і плинність усього сущого, друга — його непорушність і сталість. Обидві позиції проходять через усю історію філософії аж до наших днів. Перша відома в історії філософії як діалектика, друга як метафізика. І діалектика, і метафізика характеризують філософію з точки зору методу підходу її до пізнання і діяння па навколишній світ, відбивають діяльний методологічний аспект філософствування.

Прихильників діалектики та метафізики ми зустрічаємо протягом усієї історії філософії як серед матеріалістів, так і серед ідеалістів, що пов'язано з відносною самостійністю методології щодо світогляду, хоча самостійність ця далеко не абсолютна.

У домарксистській філософії діалектика (так само як і матеріалізм, і теорія відображення) страждала істотною обмеженістю, основою якої були умоглядність і абстрактність. Справжня діалектика корениться в активно-творчій природі («діяльній стороні») реальності і тому безпосередньо «замикається» на практику. Діалектика, що розробляється на базі послідовно матеріалістичної світоглядної основи, набуває характеру реальної сили буття, фундаментальної закономірності життя та існування. У такому своєму «раціональному вигляді» (К. Маркс) діалектика включає в позитивне розуміння існуючого розуміння його заперечення, неминучої загибелі. Кожну здійснену форму діалектика розглядає тільки в русі, -а значить, також і з її минущого боку.

Щодо метафізики, то вона має досить глибоке коріння в особливостях пізнавального процесу (гносеологічне коріння), зокрема в пізнанні природних процесів. Обмеженість метафізики пов'язана (як і в інших випадках заблудження) з абсолютизацією відносної істинності тих або інших її тверджень.

Філософія, таким чином, є специфічним (світоглядним) знанням про найзагальніші закони об'єктивної реальності. У своїх змістовних характеристиках вона фундаментально визначається способом вирішення основного питання філософії, його першої (матеріалізм або ідеалізм) і другої (позиція пізнаваності світу, або агностицизм) сторони. Істотною для філософії є її методологічна позиція (діалектика або метафізика). У боротьбі названих протилежних позицій і реалізовувався протягом тисячоліть її розвиток, який, за переконанням марксистів, досяг відносної завершеності з виникненням марксистської філософії у 40-ві роки минулого століття.

Завершеність філософії, як міркували засновники марксизму, є відносною, оскільки аж ніяк не означає припинення розвитку філософського знання. Йдеться, скоріше, про досягнення філософією своєї зрілої форми, в рамках якої філософське знання відкриває практично безмежні можливості для свого справді творчого розвитку. Відносність завершеності марксистської філософії виявляється також і в тому, що її «зрілий» характер аж ніяк не гарантує від помилок, заблуджень і навіть можливості