будь-яких психотичних пацієнтів, мені вдалося таємно провести цих пацієнтів та сховати їх, виписавши фальшиві діагностичні сертифікати. Я змінив симптомологію так, щоб показати афазію замість шизофренії. Я, так само нелегально, організував шокову терапію. Таким чином ці єврейські пацієнти могли бути врятовані, оскільки, навіть функціонери-прибічники нацистської партії, були "на вдячність" вбиті. Коли я повернувся до Відня — після того, як сам врятувався від газової камери в Аушвіці,— я довідався про те, що трапилося з лікарем Д. "Росіяни посадили його до однієї з камер Штейнхофа,— відповіли мені,— на наступний день, утім, двері до його камери виявилися відпертими та лікаря Д. більше не бачили". Потім мене завірили, що його, подібно до інших, стараннями товаришів переправили до Південної Америки. Однак нещодавно у мене на прийомі був колишній австрійський дипломат високого рангу, котрий перебував в ув'язненні за "залізною завісою" протягом багатьох років — спершу в Сибіру, потім у Москві. Поки я проводив з ним неврологічне обстеження, він несподівано запитав мене, чи не доводилося мені бачити лікаря Д. Отримавши від мене позитивну відповідь, він продовжував: "Я познайомився з ним на Луб'янці. Там він помер у віці приблизно сорока років від раку сечового міхура. Однак перед смертю він проявив себе таким гарним товаришем, котрого тільки можна собі уявити! Він всім приносив полегшення. Він жив за найвищим моральним стандартом. Він був найкращим другом, котрого я колись зустрічав за багато років у тюрмі!"
Це історія лікаря Д.— "масового вбивці Штейнхофа". Як можна передбачити поведінку людини! Можна передбачити рухи машини, апарату, автомату. Більш того, можна навіть спробувати передбачити механізми, або "динаміку", людської психіки; але людина більша за психіку: людина є дух. Самим актом власної самотрансценденції вона залишає площину чистої біопсихології та вступає до сфери специфічно людської, до ноологічного виміру. Людське буття, за своїм змістом, ноетичне. Людина — не річ серед інших речей: речі демонструють одне одного, а людина самовизначається. Людина дійсно вільна та відповідальна, і це — складові його духовності, тобто свободу та відповідальність,— не можна покрити мороком того, що називають деперсоналізацією людини.
Людина більша за психіку: людина є дух
Процес деперсоналізації призводить до того, що суб'єкт стає об'єктом. Коли людину розглядають як чисто психічний механізм, керований законом причинно-наслідкового зв'язку, вона втрачає свою характерну якість суб'єкту, котрий, зрештою, є самодетермінованим. Будь-яка виключно психодинамічна інтерпретація людини випускає суттєву характеристику людського існування — свободу волі. Суб'єкт, який "бажає", перетворюється на об'єкт, котрий "мусить"!
Що б там не було, свобода з точки зору феноменологічного аналізу являє собою, зрештою, суб'єктивний аспект цілісного феномену і, як така, повинна бути доповнена її об'єктивним аспектом — відповідальністю. Специфічна людська здатність "бажати" залишається нереалізованою, якщо вона не доповнена її об'єктивною частиною — "повинен", тобто бажанням взяти на себе відповідальність. Що я мушу? Я повинен актуалізувати цінності, реалізувати конкретний смисл свого власного існування. Світ смислів та цінностей може бути справедливо наречений логосом. Логос — це об'єктивний корелят суб'єктивного феномену, який іменують людським буттям. Людина вільна бути відповідальною, і вона відповідальна за реалізацію смислу свого життя, логосу свого буття.
Але ми знову запитуємо — яким чином або в якій мірі повинні актуалізуватися цінності та реалізовуватися смисли, щоб володіти яким-небудь "об'єктивним" характером. Під поняттям "об'єктивний" ми тут розуміємо те, що цінності являють собою істотно більше, ніж просто самовираження суб'єкту. Вони більші за прості вираження чийогось внутрішнього життя, яке розуміють і як сублімації, або вторинні раціоналізації чиїхось інстинктивних потягів, як пояснює це психоаналіз, і як внутрішні архетипи колективного несвідомого, як припускає психологія Юнга — самовираження людства в цілому. Якщо б смисли та цінності були просто чимось, що породжує сам суб'єкт, тобто якщо б вони не були тим, що має своє джерело у сфері позалюдській та надлюдській, то вони би постійно втрачали свою якість. Вони не могли б бути викликом людині, вони були б не в змозі пробуджувати у ній силу духу, звати її далі. Якщо при реалізації цінності, за котру ми відповідальні, необхідно зберігати її обов'язкову якість, значить, цю цінність треба розглядати у її об'єктивній якості.
Людське буття, за своїм змістом, ноетичне. Людина — не річ серед інших речей: речі демонструють одне одного, а людина самовизначається.
Не можна визнавати об'єктивну якість, внутрішньо притаманну смислам і цінностям, враховуючи їх обов'язкові якості, якщо ми не бачимо в них "нічого крім" суб'єктивної задумки, або навіть проекції інстинктів та архетипів. Таким чином, ми повинні зрозуміти, що поряд з деперсоналізацією людської особистості (тобто об'єктифікації буття) має місце також інший процес — суб'єктифікація смислу та цінностей, суб'єктифікація логосу.
Саме психоаналіз призвів до цього подвійного процесу, оскільки виключно психодинамічні інтерпретації людської особистості мають за результат об'єктифікацію чогось внутрішньо суб'єктивного — в той час як виключно психогенетична інтерпретація смислу та цінностей повинна мати за результат суб'єктифікацію чогось внутрішньо об'єктивного.
Однією з головних заслуг онтоаналізу, його досягненням, як мені здається, є те, що він пропонує виправити перший аспект подвійної помилки, здійсненої, як ми відмітили вище, психоаналізом. Цей новий напрямок думки допомагає відновити людську особистість як феномен, котрий вислизає від будь-якої спроби зрозуміти його сутність як абсолютно певну і повністю передбачувану річ серед інших, подібних їй, речей. Таким чином, здійснена суб'єктивна якість у числі інших знову затребувана онтоаналізмом у піку психоаналізу.
Однак