долею перевазі, і порядки, встановлені в домах, де різниця між панами та слугами відчувається найменш різко, здаються мені найкращими. “ Звідки такий гуманізм, такий нетрадиційний підхід в епоху кривавих винищень цілих народів за релігійною, соціальною ознакою, в вік колонізації та работоргівлі, насилля та темряви?
Монтень – прагматик, а в двадцятому столітті неодмінно був би екзистенціалістом. “Забудьте про виразність та тонкість:у повсякденному побуті достатньо толкового викладу думки. Якщо від вас цього хочуть, плазуйте по землі”. І тут же він не жаліє вчених (чий авторитет, лише частково визнаний церквою, у тогочасному суспільстві був величезний):”Ученим властиво перепинатися через цей камінь. Вони люблять виставляти на позір свою освіченість та повсюду пхають свої книги. “Подальші роздуми стосуються жінок: чи варто їм залишати царину дітонародження та любовних стосунків та займатися наукою?
“Усамітнення, яке я проповідую, полягає головним чином у перенесенні моїх уподобань та думок на самого себе и в обмеженні та скороченні не тільки моїх зусиль, а й моїх турбот та бажань. . . “ Згадуються Епікур, Діоген, уся та тисячолітня традиція життя у діжках з-під капусти. Але що ж то за три види спілкування? Отже, це – спілкування з самим собою, зі своїм “Я”; спілкування з жінкою, в якій Монтень, окрім власне жіночого, знаходить багато розуму та смислу, або з другом, “недурною і цікавою людиною”; і спілкування з Книгою. Про свою любов до Книги Монтень повідає у кінці есе. “Книги посідають багато приємних якостей: але не буває добра без худа, у книг є свої недоліки. Читаючи, ми вправляємося душою, але не тілом, котре також не треба залишати. “ Отже, за великим рахунком, автор залишає питання відкритим, закривши перед тим усі аспекти проблеми.
Остання глава “Дослідів” – “Про досвід” – повинна була б завершувати третю книгу зокрема і всю працю в цілому. Але вона виглядає скоріше не як жирна крапка, а як розважливе напучування читачеві: “Найпрекраснішим, як на мене, життям живуть ті люди, котрі рівняються на загальнолюдську мірку, в дусі розумі, але без усяких чудес та незвичайностей. Старість же потребує більш м’якого ставлення. Хай буде милостивий до неї Бог здоров’я та мудрості, та хай допоможе він їй проходити життєрадісно та в постійному спілкуванні з людьми. “ Це все, чого міг бажати автор “Досвідів” після того, як залишив у найближчій перспективі своїм близьким, а у дальшій – всьому людству цей геніальний твір.