Проти Декартової абсолютизації виступив Спіноза, а його погляди перейняв Дейвід Хьюм (рос. Юм), що виступив проти уявлень про спричиненість усіх розумних дій розумом. Хьюм намагався довести, що розум сам по собі не можу бути причиною волевого акту і що розум не перешкоджає перебігу афектів. У міркуваннях Спінози та Хьюма багато того, що згодом було виражене в психоаналітичному вченні Фройда. Це насамперед положення про те, що в життєдіяльності людини превалюючу роль відіграють її безсвідомісні бажання або потяги, а не свідомість чи розум. Крім того, спінозівське трактуванн бажань та потягів людини у якості його найприхованішої, фундаментальної сутності розділяється Фройдом цілком і повністю.
Поряд із проблемою співвідношення розуму та пристрастей важливе місце у філософії 17-18 століть займало питання про взаємозв'язки між свідомісними та безсвідомісними сприйняттями, ідеями та судженнями, котрі відноситься до філософського розуміння природи людського пізнання. Декарт визнавав наявність у людини «неясних» та «темних» сприйняттів, що виникають у силу подвійного позодження сприйняттів як таких, бо, за картезіанською філософією, одні виникають в тілі, інші в душі людини. Спіноза розрізняв «ясні» та «неясні» ідеї. У філософії Лейбніца ця проблема розглядалася крізь призму так званих «малих перцепцій», «непомітних сприйняттів». Згідно його поглядам, важко пояснити виникнення свідомісних уявлень та ідей, якщо не припустити існування «чогось такого», що не характеризується властивістю свідомості, але знаходиться у людській душі. Способи міркування про необхідність визнання безсвідомісного та аргументація у Лейбніца та Фройда багато в чому ідентичні. Якщо Лейбніц вказує на порушення зв'язку між процесами сприйняття за невизнання станів людської душі, що передували свідомості, то аналогічно побудована і аргументація Фройда, який виходить з того, що припущення безсвідомісного необхідне в силу існування таких актів свідомості, для пояснення яких необхідне визнання наявності інших актів, що не є свідомими, бо у даностей свідомості наявні численні пробіли. Тільки в тому разі, вважає він, не порушується психічна безперервність і стає зрозумілим сутність пізнавального процесу та його свідомісних актів.
Деякі ідеї Фройда перегукуються з ідеями Фіхте (1762-1814): ідеї, що стверджують безсвідомісне у якості першооснови людського буття, вихідного матеріалу, з якого походить свідомість або теоретичне положення, згідно з яким перехід від безсвідомісного до свідомості супроводжується для людини обмеженням свободи, пов'язаним із різного роду заборонами з метою збереження та підтримання життя. Але, якщо для Фіхте безсвідомісне – це свободна діяльність, що будує внутрішній і зовнішній світ людини, то для Фройда воно йде своїми коренями у природну даність людини, але не має жодного відношення до конструювання об'єктивної реальності.
Роздуми Ніцше та Шопенгауера по безсвідомісне, хоч і мали багато розбіжностей із поглядами Фройда, імпонували йому і також збагатили його теорію.
Особливо треба сказати про Т. Ліпса (1851-1914), німецького філософа та психолога, який заявив, що безсвідомісні процеси являють собою особу сферу психічного, що потребує вивчення. У період, що передував зародженню психоаналізу, Фройд неодноразово звертався до робіт Ліпса, і, незважаючи на деяку полеміку з філософом, знаходився під впливом Ліпсових ідей.
Отже, ще до Фройда багато філософів зверталися до проблеми безсвідомісного і, безперечно, справили вплив на становлення психоаналітичного вчення Фройда, і хоча Фройда частіше розглядають як психіатра, неможна недооцінювати його філософський спадок, бо саме він показав, що розум – найцінніша і найлюдяніша людська якість, насмілився вступити у двобій із концепцією чистого інтелекту.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА ІДЕЇ ФРОЙДИЗМУ
Психоаналіз Зігмунда Фройда
Спершу наведемо декілька основних понять:
1)Психоаналіз (від грецького психе – душа, аналізіс – рішення) – частина психотерапії, лікувальний метод дослідження, розвинений Зігмундом Фройдом для діагностики та лікування істерії. Затим він був перероблений Фройдом на психологічну доктрину, спрямовану на вивчення прихованих зв'язків та основ людського духовного життя. Ця доктрина побудована на припущенні, що відомий комплекс патологічних уявлень, особливо сексуальних, «витісняється» зі сфери свідомості і діє вже зі сфери безсвідомісного (котре мислиться як область панування сексуальних прагнень) і під усілякими масками потрапляє у свідомість та загрожує духовній єдності Я, що включене в оточуючий його світ. У дії таких витіснених «комплексів» бачили причину забуття, обмовок, марень, неправдивих вчинків, неврозів та істерій, і лікування їх провадили таким чином, що за бесіди («аналізу») можна було вільно викликати ці комплекси з глибини безсвідомісного та усувати їх, а саме нажати їм можливість відреагувати. Прибічники психоаналізу надають сексуальному («лібідо») центральну роль, розглядаючи людське духовне життя в цілому як сферу панування безсвідомісних сексуальних прагнень до задоволення або незадоволення.
Виходячи з викладеного вище, сутність психоаналізу ми можемо розглядати на трьох рівнях:
Психоаналіз як метод психотерапії
Психоаналіз як метод вивчення психології особистості
Психоаналіз як система наукових знань про світобачення, психологію, філософію.
Розглянувши основний психологічний сенс психоаналізу, у подальшому звертатимемося до нього як до системи світобачення.
К результаті творчої еволюції Зігмунд Фройд розглядає організацію психічного життя у вигляді моделі, що має своїми компонентами різні психічні інстанції, позначені як Воно (ід), Я (его) та над-Я (суперего).
Під воно «ід» розуміється найпримітивніша інстанція, що охоплює усе природнє, генетично первинне, підлегле принципу задоволення та не пов'язане ані з реальністю, ані з суспільством. Вона від початку іраціональна та аморальна. Її вимоги повинна задовільняти інстанція Я (его). Его слідує принципу реальності, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища, впоратися з її вимогами. Его – посередник між стимулами, що йдуть як з того середовища, так і з глибин організму, і відповідними руховими рекаціями. До