Вчення Фройда стало відоме передусім тим, що проникло у схованки безсвідомісного. Але, якщо обмежитися цією оцінкою, можна втратити інший важливий аспект: відкриття Фройдом складних, конфліктних відносин між свідомістю та несвідомими психічними процесами. Сама людина, вважав Фройд, не має перед собою прозороя, ясної картини складного усторю власного внутрішнього світу з усіма його течіями, бурями, вибухами, І тут на допомогу покликаний психоаналіз з його методом «вільних асоціацій». Слідуючи біологічному стилю мислення, Фройд виділяв два інстинкти, що рухають поведінкою: інстинкт самозбереження та сексуальний, що забезпечує збереження не індивіда, а всього виду. Цей другий інстинки був піднесений Фройдом у розряд психологічної догми і названий – «лібідо». Безсвідомісне трактувалося як сфера, насичена енергією лібідо, сліпого інстинкту, що не знає нічого, крім принципу задоволення, яке людина має, коли ця енергія розряджається. Пригнічений, витіснений сексуальний потяг розшифровувався Фройдом по вільних від контролю свідомості асоціаціям його пацієнтів. Таку розшифровку Фрейд назвав психоаналізом. Досліджуючи свої власні сни, Фройд прийшов до висновку, що «сценарій» снів при його очевидній неясності є ні чим іншим, як кодом потаємних бажань, які задовільняються в образах-символах сну.
Ідея про те, що на нашу повсякденну поведінку впливають неусвідомлювані мотиви, розглянута Фройдом у книзі «Психопатологія повсякденного життя» (1901). Різні помилкові дії, забування імен, обмовки, описки звичайно прийнято вважати випадковими, пояснювати їх слабкістю пам'яті. За Фройдом, у них прориваються прихованімотиви, бо нічого випадкового у психічних реакціях людини немає – все психічно обумовлено. В іншій праці, «Кмітливість та його відношення до безсвідомісного», жарти і каламбути інтерпретуються Фройдом як розрядка напруги, створеної тими обмеженнями, що їх накладають на свідомість індивіда різні соціальні норми.
Схема психосоціального розвитку особистості від раннього дитинства до стадії, коли виникає природній потяг до особи протилежної статі, розглядається Фройдом у «Трьох нарисах з теорії сексуальності» (1905). Однією з провідних версій Фройда є Едипів комплекс, як незмінна формула ставлення хлопчика до батьків: хлопчик відчуває потяг до матері, сприймаючи батька як суперника, що викликає ненависть та страх.
У період першої світової війни Фройд вносить корективи до своєї схеми інстинктів. Поряд з сексуальним у психіці людини присутній інстинкт прагнення до смерті («Танатос» як антипод Еросу), за Фройдом, той інстинкт включає в себе і інстинкт самозбереження. Під іменем «Танатос» малося на увазі не тільки особливе тяжіння до смерті, а й до знищення інших,прагнення до агресії, яка підносилася до рангу відомого, закладеного в самій природі людини біологічного потягу.
ОСОБЛИВОСТІ ПОГЛЯДІВ ПОСЛІДОВНИКІВ З. ФРОЙДА
Фройда оточувало дуже багато учнів. Найсамобутнішими з них були К. Г. Юнґ (1875-1961) та А. Адлер (1870-1937), що створили свої власні напрями. Перший назвав свою психологію аналітичною, другий – індивідуальної. Їхні імена у психоаналізі були надзвичайно тісно взаємопов'язані. За виразом Юнґа, послідовники Фройда вчилися у свого «батька» не тому, чому він вчив, а тому, що він робив. Незадоволеність психоаналітичними методами та необхідність перегляду ряду постулатів ортодоксального фройдизму призвели його найближчих послідовників до особистого розриву із Фройдом, але не до розриву з психоаналізом.
Першим новим, що запровадив Юнґ, було поняття про «колективне безсвідомісне». Якщо, за Фройдом, до безсвідомісної психіки індивіда можуть ввійти явища, витіснені з свідомості, то Юнґ вважав її насиченою формами, які в жодному разі не можуть бути індивідуально набутими, але є дарунком далеких предків. Аналіз дозволяє «намацати» той дар, утворений декількома потаємними психічними структурами, які Юнґ називав архетипами. Архетипи діють у людині інстинктивно. В своїй знаменній праці «Архетип та символ» Юнг наступним чином пояснює сутність цього поняття: «Під архетипами я розумію колективні за своєю природою форми та зразки, що зустрічаються практично по всій землі як складові елементи міфів і в той самий час є автохтонними індивідуальними продуктами безсвідомісного походження. Архетипічні мотиви беруть свій початок від архетипічних образів у людському розумі, які передаються не тільки посередництвом традиії та міграції, а також і з допомогою спадковості. Ця гіпотеза необхідна, позаяк найскладніші архетипічні зразки можуть спонтанно відтворюватися