Поняття архетипів Юнґ пояснює на основі вчення про колективне безсвідомісне, він проводить чітке розмежування між індивідуальним та колективним безсвідомісним. Індивідуальне безсвідомісне відображає особистий досвід окремої людини і складається з переживань, які колись були свідомим, але втратили свій свідомий характер в силу забуття або тамування. Колектине безсвідомісне – це загальнолюдський досвід, що характерний для всіх рас і народів. Воно являє собою приховані сліди пам'яті людського минулого, а також долюдського тваринного стану. Воно зафіксоване у міфології, народному епосі, релігійних віруваннях і проявляєтья, тобто виходить на поверхню, у сучасних людей через сновидіння. Тому для Юнґа головним показником дії безсвідомісного є сни та його психоаналітична діяльність.

Стведжуючи, що теорія сексуальності надзвичайно важлива для нього і в особистісному, і в філософському сенсі, Юнг одначе заперечує її, як єдине вираження психічної цілісності особистості, і наводить багаточисельні приклади «неврозів, в яких проблема сексуальності грала підлеглу роль, а на передній план виходили інші фактори, наприклад, проблема соціальної адаптації, тиск трагічних обставин життя, міркувань престижу тощо.

Адлер, модифікуючи вихідну доктрину психоаналізу, виділив у якості фактору розвитку особистості почуття неповноцінності, що породжуване, зокрема, тілесними дефектами. Якщо Фройд у поясненні мотивів поведінк особистості зосереджував свою увагу на виявленні причини дій людини, то А. Адлер вважав, що для цього необхідно знати кінцеву мету його прагнень, «безсвідомісний життєвий план», з допомогою якого він старається подолати напругу життя і свою невпевненість. Згідно з ученням Адлера, індивід через тілесні дефекти ( недосконалість людської природи) відчуває почуття неповноцінності або малоцінності. Прагнучи подолати це почуття та самоствердитися серед інших, він актуалізує свої творчі потенції. Цю актуалізацію Адлер, використовуючи поняттєвий аппарат психоаналізу, називає компенсацією або надкомпенсацією. Надкомпенсація – це особлива соціальна форма реакції на почуття неповноцінності. У «комплексі неповноцінності» Адлер бачить джерело неврозів.

ФРОЙД І НЕОФРОЙДИЗМ

Якщо ми розглядаємо психоаналіз як систему наукових знань про світобачення, психологію та філософію, то фройдизм – це загальна назва різниз шкіл і напрямів, що прагнуть застосувати психологічне вчення Зігмунда Фройда для пояснення явищ, що відносяться до людини, суспільства та культури. І Адлер, і Юнґ є представниками фройдизму. Наприкінці 30-х років виник неофройдизм, що об'єднав психоаналіз З. Фройда з соціологічними теоріями. Піддавши критиці ряд положень класичного психоаналізу у тлумаченні внутріпсихічних процесів, але залишивши найважливіші його концепції (ірраціональні мотиви людської діяльності, що від початку притаманні кожному індивіду), представники неофройдизму перенесли центр ваги на дослідження міжособових стосунків. Це зроблено з метою відповісти на питання про людстве існування, про те, як людина повинна жити і що повинна робити. Причиною неврозів у людини вони вважають тривогу, що зароджується ще в дитини при зіткненні з від початку ворожим для нього світом та підсилюється за браку уваги до неї. Пізніше такою причиною стає неспроможність для індивіда досягти гармонії із соціальною структурою сучасного суспільства, яке формує в людини почуття самотності, відірваності від оточуючих, відчуження. Саме суспільство розглядається як джерело всезагального відчуження та визнається ворожим до головних тенденцій розвитку особистості та трансформації її життєвих цінностей та ідеалів. Через вилікування індивіда може і повинне статися вилікування всього суспільства. До найвідоміших представників неофрейдизму відносяться Карен Хорні (1885-1954), Еріх Фромм (1900-1980), В. Райх (1897-1957), Г. Маркузе (1898 – 1979) тощо.

Провідним представником неофройдизму був Е. Фромм. Значну роль у формуванні поглядів Фромма зіграло те, що у 1929-32 рр. він був співробітником Інституту соціальних досліджень у Франкфурті-на Майні, де в ті роки складалася Франкфуртська школа (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе). Фромм приймає інтерпретацію марксизму, яка склалася в цій школі, прагнучи синтезувати ідеї “молодого Маркса” з психоаналізом та іншими сучасними філософськими течіями (екзистенціалізмом, філософською антропологією тощо). Він вважав, що в особистості немає нічого від народження. Всі її психічні прояви – це наслідок зануреності особистості у різні соціальні середовища. Одначе, на відміну від марксизму, Фромм виводить характер формування того чи іншого типу особистості не з прямого впливу соціального середовища, а з неоднозначності людського існування: “екзистенціального” та “історичного”.

На творчість К. Хорні, одного з лідерів неофрейдизму, справила серйозний вплив ситуація соціальних струсів, у які ввійшов світ у період другої світової війни. Як і інші послідовники Фройда, вона надавала важливе значення безсвідомісним процесам і психічному життю особистості. Своєрідність Хорні проявилося в тому, що осноним заохочуючим моментом вона вважала прагнення до безпеки, що постійно народжується зі стану страху індивіда. Почуття тривоги та страху, які Хорні вважала базовими для поведінки індивідів, на її думку, супроводжують людину ціле життя. Воно моєе бути викликане браком поваги, ворожою атмосферою та примусовим придушенням бажань посередництвом влади та авторитету. Хорні доводить, що всі конфлікти, що виникають у дитинстві, породжуються відносинами дитини та батьків. Саме через характер тих стосунків у дитини виникає базове почуття тривоги. Невроз – це реакція на тривоги, а описані Фройдом збочення та агресивні тенденції є не причиною, а результатом неврозу.

Ідеї неофройдизму, незважаючи на свої психологічні концепції, мали величезний вплив на суспільне життя, етику, культуру. Погляди неофройдистів отримали особливо широке розповсюдження в середині 60-х років у часи виступів “нових лівих”, котрі з ентузіазмом сприйняли ідеї Райха про “сексуальну революцію”, Маркузе