народитися жінкою – це горе: “Бачиш, і ти народилася жінкою. Тебе також розчавить цей світ так само, як це відбулося зі мною, і ти приречена на невдачу як і я ! ” Любляча мати буде прагнути до відтворення через дочку втраченого рано власного дитинства, сприймаючи її як продовження себе і можливість втілення своїх мрій. У будь якому випадку – і через любов і через ненависть – мати завжди передає те, як вона прожила і вистраждала своє життя, а не те, що необхідне дочці, як особистості. У автора склалася думка, що жінки з’явилися на цій планеті, приховавши злість, настільки застарілу, що самі давно забули джерело її виникнення. “... Давня війна, минулий світ давно пішли у непам’ять, але жінки продовжують мститися, не помічаючи навколо сприятливих можливостей, котрими можна скористатися безкінечною кількістю засобів ...”. Жінкам необхідно визволитися від внутрішніх кайданів, які вони кують одна в одній. Не позбавившись глибинної діадичної залежності від матері, жінка ніколи не втілить свій потенціал, не реалізує свої можливості.
Мова не йде про Едиків комплекс який відкрив Фрейд, а про елемент, корені якого губляться у глибині століть і поколінь. А.Менегетті пише: “... Здається, що жінці необхідний цей театр, у якому вона повинна наслідувати сценарій. Заради вірності ролі жінка здатна зрадити своїм об’єктивним інтересам.
У основу усієї цивілізації була покладена сім’я. Жінка розглядалася, як продовжувачка роду, як об’єкт сексуального бажання, як мати родини. І сьогодні вона не в силах усвідомити свою духовну перевагу, побачити у собі особистість, розум. До цих часів жінка ставить на перше місце гру у материнство і подружні стосунки.
Жінка, яка визволиться від кайданів і яка буде черпати сили з глибин власної душі, здатна реалізовувати нові інтереси, змінювати роботу, дотримуючись економічних, юридичних і політичних правил, так і вільно створювати саму себе.”[13, ст. 20-22] Цей погляд автора відповідає сучасній феміністичній течії у розумінні проблеми сім’ї, жінки, чоловіка та їх дітей.
4) Стандарт материнства – неусвідомлення суперечливості образу матері.
Для жінки головним суддею материнства є її чоловік. Якщо б чоловіки зрозуміли труднощі пов’язані з турботою про дітей, та повірили, що страх, фрустрація, імпульсивність, вагання – це цілком нормальні явища у такій ситуації, то вони б прийняли суперечливі, болісні переживання своїх дружин і тим самим певною мірою зменшили їх інтенсивність та негативні прояви. Примітивна віра чоловіка у те, що піклування про дітей саме по собі повинно давати задоволення, призводить до ускладнення перипетій материнської амбівалентності, особливо коли мати(дружина) переживає розчарування та гіркоту низьких взаємин. Жінка, із острахом хвилюючись через усвідомлення власної невідповідності материнській ролі, може спрямовувати злість на партнера – критика, передусім чоловіка. Водночас вона побоюється, що чоловік правильно оцінює ситуацію, визнаючи її поганою матір’ю. У цьому разі жінка спрямовує свою агресію на дитину. Р.Паркер справедливо і відверто пише, що поява дитини нерідко призводить подружню пару не до гармонії, а до взаємних образ і відчуття самотності. Прикро, але ненависть матері до свого немовляти може знищити любов як до дитини, так і до чоловіка. Буває навіть таке, що жінка приймає рішення розлучитися з чоловіком, для того щоб зруйнувати ситуацію, яка її мучить і травмує.
У своєму дослідженні Р.Паркер розкриває феноменологію материнської амбівалентності ґрунтовно і всебічно. Авторка розглядає проблеми матері та дитини неподільно, підкреслюючи право кожної сторони на гармонію і щастя. На сучасному етапі розвитку людства важливо, щоб потреби “її величності дитини” були замінені потребами, котрі спрямовані на розуміння бажань жінок, які, за звичай, турбуються про дітей та задають траєкторію їхньої долі.
Якщо б наша культура дозволяла матерям свідомо проявляти амбівалентність до своїх дітей без переживання провини та надмірної тривоги, то не було б тих руйнівних почуттів у матерів та їхніх дітей. Страх бути недоброю матір’ю розширює межі материнських страждань, посилюючи інтолерантність до переживання амбівалентності (особливо негативних проявів). Рольове покликання материнства важливо усвідомити і прийняти ще й суто психологічно, що дало б змогу жінці бути більш природною, брати участь у суспільно-політичному житті, розмірковувати над подіями, що відбуваються, приймати обдумані розв’язки буденних проблем і бути позитивно-послідовною. Тільки така жінка буде здатна до особистісного зростання не лише у розширенні сфери її життєдіяльності з поєднанням ролі матері та налагодження духовної близькості зі своєю дитиною, а й у спрямуванні на толерантність у ставленні до фрустраційних ситуацій, інтолерантність, котра утверджує переважання конструктивної агресії і доброзичливості у поведінці. Зазначені природні прояви материнської амбівалентності забезпечать умови для успішного засвоєння дитиною гуманістичної життєвої стратегії.
Представникам однієї родини здебільшого важко зрозуміти і прийняти те, що матері можуть одночасно і любити, і ненавидіти своїх дітей. Любов до дитини, безперечно, сприймають як природну рису материнства, її ж відсутність – як зраду, трагедію. На інтелектуальному та емоційному рівнях очевидно, що любов завжди пов’язана з ненавистю, але це традиційно не стосується материнської ролі, яка базується на ідеалі безмежної материнської відданості. Це - небезпечна ілюзія в ідеалізації материнства і водночас своєрідне “табу” вільного прояву амбівалентності, що призводить до затримки у розвитку взаєморозуміння матері і дитини.
Вітчизняна культура захищає себе від усвідомлення амбівалентності матері шляхом її ідеалізації чи паплюження: зганьблена мати – це та жінка, яка ненавидить, не любить власну дитину, ідеальна мати – постійна і ненаситна у своїй любові до дитини. У результаті материнський досвід подається