За даними Дж. Джайнот, до старшої дитини пред'являють більші вимоги і покладають більші надії. Старші діти в дорос-лому житті добродушніші, вміють співробітничати, не агре-сивні, відповідальні, налаштовані на допомогу. Майже завжди є лідерами, оскільки в більшості сімей старша дитина є лідером

для меншої.

Друга дитина в сім'ї сприймається батьками емоційно спо-кійніше. Мати має досвід догляду за дитиною, її не так лякає дитячий плач і безсонні ночі. Вона сприймає такі явища як минущі. Тому другу дитину, як правило, огортають щирою лас-кою, ніжністю. Дитина стає улюбленцем сім'ї і може залиша-тися «маленькою» все життя. Г.Т.Хаментаускас вважає, що дру-га дитина більш врівноважена, позаяк ніколи не потрапляє в пастку «вигнання із з трону». Тому можнавважати, щооб'єктив-но у неї кращі умови для розвитку.

Існує й інший погляд. На думку Р. Річардсона, незалежно від мотивації, батьки очікують від меншої дитини менших до-сягнень. Як правило, до неї пред'являються і менші вимоги.

Звичка бути маленьким у сім'ї переконує, що бути агресив-ним — безрезультатно. Бажаного результату можна досягти ма-ніпулятивним шляхом: ображаючись або зачаровуючи інших.

Конкурентні стосунки між дітьми в сім'ї, як правило, пря-мо чи опосередковано заохочуються батьками.

Одним із механізмів такої підтримки є підвищена увага і любов до однієї дитини як винагорода за відповіднішії чи до-сягнення. Найчастіше це буває тоді, коли дитина добре на-вчається або є слухняною. Суперництво між дітьми значно за-гострюється, якщо їх починають порівнювати. Наводимо при-клад найболючіших порівнянь. Перше стосується фізичної привабливості та особливостей фігури. Фраза: «Наталя у нас красуня, не те, що Оксана!» — може перетворити сестричок на суперниць. Одна почувається королевою, а інша — брид-кою. Так з'являється недовіра до рідних людей, образа, бун-тарство. При цьому різко знижується самооцінка, оскільки відчуття своєї привабливості є вагомим чинником формуван-ня. Батьки мають ретельно зважувати всі з цього приводу вис-ловлювання. Необережні слова можуть викликати у дітей по-чуття ненависті.

Діти дуже чутливі до оцінювання їх розумових можливос-тей. Наприклад, часті репліки: «Сашко знову одержав 12 балів, бери з нього приклад», викликатимуть внутрішній протест. Для дитини це є підтвердженням того, що дорослі його постійно оцінюють і тим більше - порівнюють.

Між дітьми, особливо між хлопчиками, існує суперництво щодо їх спортивних досягнень. Повіль-ні, незграбні, з над-мірною вагою хлопчики страждають і без порівняння з будь-ким іншим. Кепкування в сім'ї особливо болісне.

Причиною конфлікту може бути виділення когось із дітей як улюбленця. Частіше ним буває молодша дитина, їй багато вибачають, дозволяють, більше купляють речей та іграшок, пестять її. В таких випадках лунає звичне: «Поступися Ганнусі, вона ж молодша!». Старша дитина намагатиметься приховано ображати молодшу.

Більшість спеціалістів вважає, що батькам не слід бути ад-вокатом у подібних ситуаціях. Якщо діти не ладять, причину потрібно шукати в усій системі сімейних відносин. Дітей необ-хідно навчити адекватно виражати почуття і позитивні, і нега-тивні. Вони можуть не любити один одного в певний період свого життя, або ж усе життя. Багато залежатиме від характеру втручання батьків. Намагання ззовні залагодити ситуацію не призводить навіть до тимчасового успіху. Пристрасті будуть особливо загострюватися за відсутності батьків.

Соціальному педагогу в таких випадках потрібно допомог-ти виявити справжню причину порушення взаємин у сім'ї. З'я-сувати, хто із батьків найбільш причетний до конфліктів між дітьми. Які особисті проблеми таким способом розв'язуються. Наприклад, протест батька проти авторитаризму і владності ма-тері може проявлятись в упередженому ставленні до дитини, яка є її улюбленцем. Занадто амбіційна поведінка матері штов-хатиме її до пошуку і вип'ячування неіснуючих талантів однієї дитини і приниження іншої.

У кожному випадку неприязнь і протистояння міждітьми в сім'ї може бути подолана, природне ставлення рідних людей один до одного — це прийняття, визнання, любов.

Соціально-педагогічна робота з покинутими дітьми

У будь-якій державі завжди були, є і будуть діти, які з різних причин залишаються без батьківської опіки. І в цих випадках держава бере на себе турботу про них.

Опікунство - це форма захисту особистих і майнових прав неповнолітніх та інших категорій людей.

Наразі широко використовуються два поняття: сирота і со-ціальна сирота. Діти-сироти — це особи віком до 18 років, у яких померли батьки або єдиний батько чи мати. Соціальна сиро-та — це дитина, яка має біологічних батьків, але вони з певних причин не займаються вихованням дитини і не турбуються про неї. У таких випадках дітьми опікується держава.

Таким чином, до категорії дітей, що залишилися без опі-кунства батьків, належать діти, в яких батьки: померли; поз-бавлені батьківських прав; обмежені в батьківських правах; визнані такими, що зникли безвісти; недієздатні; відбувають покарання у виправних колоніях; звинувачуються в здійсненні злочину і перебувають під охороною; ухиляються від вихован-ня дітей; відмовляються забрати дитину із лікарні, соціальних закладів, де дитина перебувала тимчасово.

Проблема соціального сирітства є на сьогодні нагальною для багатьох країн світу. Так, американські дослідники стверд-жують, що в усьому світі зростає чисельність покинутих дітей, які заповнюють лікарні, пологові будинки, спеціальні закла-ди. За даними міжнародних експертів ООН, помітним є зрос-тання кількості таких дітей у країнах Західної і Східної Європи.

У нашій країні можна виділити три основні причини дитя-чого сирітства. Перша полягає в тому, що батьки (частіше мати) добровільно відмовляється від неповнолітньої дитини. Найча-стіше це відбувається при народжені дитини. З юридичного погляду відмова від дитини — правовий акт, що підтверджуєть-ся спеціальним юридичним документом. Упродовж трьох місяців батьки можуть змінити своє рішення.

Друга причина пов'язана з позбавленням батьківських прав