.........................................................................................................................................

1. Ігнатенко П., Крицька Л. Конституція України і громадянське виховання учнів // Початкова школа. – 1997. - № 1 – с. 4.

-8-

успадкували тяжкі комплекси і національної меншовартості, і тоталітарні рецидиви, і все те, що можна назвати посттоталітарним і постколоніальним синдромом. Тобто те, що не тільки не слід успадковувати молодому поколінню в процесі політичної спеціалізації, а від чого молоде покоління слід захищати, відмежовувати усіма способами. Наведемо декілька прикладів.

Приклад 1: етатистські елементи у політичній культурі. Їх можна знайти скрізь – навіть, коли в серпні, коментуючи проходження жнив, телеведучий говорить: “Держава буде з хлібом”, - у носія громадянської політичної культури має виникнути питання: при чому тут держава? Хіба їй належить врожай, хіба увесь АПК є власністю держави? Проте молодший школяр не розбирається в таких тонкощах. Для нього почута декілька разів фраза типу: “Держава буде з хлібом”, - означатиме:

1) Весь хліб в Україні належить державі,

2) Збір врожаю – проблема держави (чи ще гірше: хто б хліб не зібрав – а з хлібом буде лише держава). Тобто держава, внаслідок таких “дрібних казусів”, не помітних для громадян колишнього СРСР, у свідомості дитини ототожниться з тим, що ми називаємо громадянським суспільством. І подолати це хибне ототожнення вже потім буде дуже важко. Не слід гребувати подібними “дрібничками”, сподіваючись, що дитина не розуміє, про що йде мова, не звертає уваги на це. Вченими вже давно доведено: практично нічого, з почутого чи побаченого нами не проходить повз нашу увагу, осідаючи в підсвідомості, тим більше, коли це стосується дитини 6-7 років, свідомість якої, наче губка, всмоктує все почуте і побачене.

Приклад 2: він тісно пов’язаний з першим, але діалектично протилежний йому. Мова йде про розповсюдження кримінальної субкультури

-9-

в усіх сферах нашого життя. Та ж ситуація: які настанови отримає в спадок дитина від старшого покоління, чуючи пісні з “зонівського” фольклору. Про яку повагу до представників закону, охоронців правопорядку йтиме мова, якщо на запитання дитини: “Хто такі “менти”, які посадили у тюрму дядька, що співає по радіо?”, вона отримає відповідь: “Міліціонери”. І таких прикладів більше, ніж досить. Сюди відноситься і образ держави, що “не платить таткові гроші”, і держави, що вимикає світло і опалення, і ще багато – багато чого, що сформує у дитини які завгодно настанови і орієнтації стосовно держави, лише не ті, які притаманні громадянину і члену громадянського суспільства.

Ця проблема – проблема політичного і соціального досвіду минулих поколінь, що передається поколінню молодому в процесі політичної соціалізації, виводить нас на проблему третю: проблему внутрішнього конфлікту, іноді жорсткої невідповідності між набутими поглядами, оцінками, знаннями і реальністю. І наслідки цього конфлікту можуть раз і назавжди сформувати у дитини уявлення про те, що те, чому вчать в школі – неправда, в житті все по-іншому. Це означатиме крах цілеспрямованої політичної соціалізації.

Як відомо, громадянське дозрівання, заохочення людини до політики має стадіальний характер, перший етап розпочинається вже у віці 3-4 років, коли дитина набуває перших знань про політику через сім’ю, засоби масової інформації, найближче оточення. Саме родина, сім’я закладає основи політичної соціалізації дитини – ті перші основи, вплив яких буде вирішальним, коли дитина прийде до школи. Рівень політичної культури батьків, пануючі в сім’ї політичні погляди і орієнтири формують всі три складові політичної культури дошкільника: основи того політичного досвіду, політичної свідомості, політичної поведінки. Це знову і знову повертає нас до тих трьох проблем, які ми визначили, як головні перешкоди

-10-

на шляху політичної соціалізації молодшого школяра як громадянина і члена громадянського суспільства:

1. Відсутність ідеології, безідейність.

2. Успадкування політичної культури старших поколінь.

3. Контраст між настановами і реальністю.

Не повертаючись ще раз до всього вище зазначеного, скажемо: у більшості випадків процес політичної соціалізації у школі має долати негативні наслідки політичної соціалізації у сім’ї, вступати з ними в конфлікт.

Отже потенційна конфліктність визначена нами як риса процесу політичної соціалізації молодших школярів в сучасних умовах. Цей конфлікт дуже рідко може бути розв’язаний на користь школи, бо авторитет батьків більше. Спогади бабусі чи дідуся про те, що “при радянській владі жилось краще”, репліки батька чи матері, що “всі політики – вороги і злочинці” здатні звести нанівець вплив вчителя.

Про загострення цього конфлікту, чи “війну за свідомість дитини до переможного кінця” і мови не може йти. Вихід полягає у тому, що політична соціалізація може відбуватись двома шляхами.№

1) Відверта передача досвіду, інформації, відверте прищеплення ціннісних орієнтацій за принципом: “це – добре, це - погано”, відверте спрямовування політичної поведінки: “роби так, а не інакше” і т. д.;

2) Прихована політична соціалізація – передавання неполітичних настанов, які впливають на політичні стосунки, поведінку, обрання тих чи інших цінностей політичної культури.

............………………………………………………………………………………….

1. З цього приводу див.: Щербинин А.И. «С картинки в твоём букваре…» // Полис. – 1994. - № 5.

-11-

Перший шлях був пануючим засобом здійснення політичної соціалізації у радянській школі.№ Він є наслідком заідеологізованості усіх боків суспільного життя, властивому для тоталітарних режимів.

Як основний шлях передачі інформації він не підходить для нас саме з тої причини, що він веде до загострення того конфлікту, небезпеку якого ми визначили. Це, звичайно, аж ніяк не означає, що певні елементи неприхованого