У 1773 році під тиском суспільної думки Тато римський був змушений прийняти рішення про ліквідацію ордена єзуїтів. Це відбулося через рік після першого передела Польщі, відповідно до якого західно-українські землі стали належати Австрійської монархії.

На захоплених територіях австрійські влади продовжували ту ж політику, що і магнатська Польща, тільки в «освіченої» формі. У планах централізації і германизации численних полонених австрійською монархією народів уряд відводив значну роль організації просвітництва, у тому числі і вищої освіти. Передбачалася реформа трьох австрійських університетів - Виденского, Празького і Львівського. Перед ними ставилася задача на перший план поставити не виховання вчених, а підготування фахових кадров - учителів, судів і священиків.

У жовтні 1784 року імператор Йосип II підписав диплом про відновлення університету. Крім факультетів філософського, юридичного, медичного і теологічного до складу університету входила і гімназія. Вона була базою для комплектування контингенту учнівських, а також «площадкою» для педагогічного підготування студентів.

Прогресивний характер мало те, що по утриманню програм більшість факультетів мало світський характер. Незважаючи на те, що навчання велося на латинській мові, окремі предмети викладалися і на польському. Всі студенти перші три роки навчалися по програмі філософського факультету, що по суті залишався загальноосвітнім, підготовчим. Студенти, що одержали філософська освіта, переходили на один із спеціальних факультетів, де продовжували освіту по відповідній програмі.

Особливе значення мало відкриття в 1787 році при університеті українського інституту, покликаного готувати, у першу чергу, учителів для реальних і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Незважаючи на те, що програма інституту була обмежена, прогресивне значення мало викладання українською мовою. Український інститут у стислий період свого існування (до 1808 року) був провідником гуманітарної педагогічної освіти.

З началя XIX в. в Австрії почалася реформа освіти, що була спрямована на посилення впливу церкви, її проникнення в учбово-виховний процес. Відповідно до цієї реформи, із 1805 по 1817 р. університет називався ліцеєм. По своїй структурі й орієнтації навчального процесу ліцей не відрізнявся від існуючих у той час університети. Лише термін навчання в ліцеї був іншим.

У 1817 році австрійський уряд повертає Львівському ліцею статус університету, йому присвоюється ім'я імператора Франца, чим підкреслюється повна залежність від монархової влади. Відповідно утримання, організація навчального процесу підпорядковувалися вимогам, запропонованою урядом Австрії.

Колоніальний стан Галичини в Австрійській імперії було бар'єром для розвитку освіти, науки, культури. Проте й у цих умовах деякі випускники університету і його вчених робили все можливе для розвитку досліджень в області краєзнавства і гуманітарних наук. Так, вихованець університету И.Могильницкий підготував першу в Галичине граматику української мови.

Під впливом революційних подій 1848 року австрійський уряд початок проводити політику національного лавірування. Воно зробило ряд «поступок» українському національному прямуванню. Так, у 1849 році в університеті була заснована кафедра української мови і літератури, завідувати котрої початків український філолог, поет, етнограф і історик Я.Головацкий. У цьому ж році він був призначений ректором університету.

Проте, австрійський уряд, даючи перевагу в керуванні краєм польській шляхті, підтримувало політику полонізації. Нелегке це був час для Львівського університету: він гірше всіх університетів Австрії забезпечувався навчальними посібниками, літературою, мав найменшу кількість викладачів. Таке положення університету було відбитком украй важкого стана освіти в цілому. У останній чверті XIX в. на більш ніж трехмиллионное українське населення Західної Галичини діяло усього 5 державних шкіл.

У 1809 р. була заснована Київська гімназія, що згодом (у 1811 р.) була віднесена до вищих навчальних закладів. У 1805 р. відкритий Харківський університет. У першій чверті XIX в. виникнули привілейовані навчальні заклади, що сполучили курс середніх і вищих шкіл: Кременецкий ліцей (1803), Ришельевский ліцей в Одесі (1817), Гімназія вищих наук князя И.А. Безбородко в Ніжині (заснований у 1820 р.). Після польського повстання 1830-1831 р. Кременецкий ліцей був закритий. У 1834 р. створений Київський університет. Крім привілейованих чоловічих навчальних закладів, відчинялися станові жіночі навчальні заклади - інститути шляхетних дівиць у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838). У 1865 р. відчинився Новоросійськ університет в Одесі.

Набагато хуже справа обстояло на Буковині. Тут не було жодного вищого навчального закладу аж до кінця третьої чверті XIX в. Тільки 16 листопада 1874 року рада міністрів Австрії, розглядаючи питання про підставу нового університету, зупинив свій вибір на Чернівц. У 1870 році в Чернівц була відкрита вчительська чоловіча гімназія, а 7 грудня 1874 року прийшло дозвіл на створення Черновицкого університету.

Фундатори Черновицкого університету мали на меті переробити його в знаряддя національного покріпачення місцевого населення. Мовою викладання в університеті офіційно був проголошений німецький. Таким чином, інтереси корінного населення, і, насамперед, його найбільшої етнічної групи - українців - ігнорувалися.

У Східної Галичині, на Буковині, у Закарпатської Україні на початку XIX в. не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання. В Львівському університеті викладання велося на польському, у Черновицком університеті - на німецькому, із 1920 - на румунській мові.

У 60-70-е рр. XIX в. поступово формувалася система підготування вчителів, зокрема для початкових шкіл. Наприкінці 60-70-х рр. були створені трирічні вчительські семінарії, що будували свою роботу на базі двокласних училищ. Серед перших