Велика Вітчизняна війна порушила созидательную життя. Позитивні зміни, що відбувалися у вищої освітиі, були припинені. У зв'язку з окупацією, що насуваються, України державні вузи були евакуйовані в східні райони СРСР.

Тільки до кінця 1943 року евакуйовані українські університети й інститути почали повертатися в рідні міста. Після звільнення тимчасово окупованої території України на ній діяло 154 вищого навчального заклади.

Відразу ж після закінчення війни і приєднання Закарпаття до Україні в університетську систему влився ще один вуз - Ужгородский державний університет, перший вуз у Закарпаття.

У повоєнний період в університетах стала суттєвої потреба до укрупнення фахів, розширенню профілю спеціалістів. Були переглянуті навчальні плани і програми вищих навчальних закладів. Відбулося укрупнення ряду вищих навчальних закладів. У великих вузах якість підготування спеціалістів було кращим, менше витрачалося засобів на підготування кожного з них, рациональнее використовувалися матеріально-технічна база вузів, профессорско-преподавательские кадри. У результаті укрупнення вузів із 1950 по 1960 р. кількість їх в Україні скоротилося з 160 до 135 при одночасному збільшенні кількості студентів більш ніж удвічі: із 201,5 тис. до 417,7 тис. Здійснювалося наближення вищих навчальних закладів України до виробництва, удосконалювалася їхня структура, усувався паралелізм у підготуванні кадров. Відчинялися нові навчальні заклади на периферії. У 1956-1957 р. були створені медичні інститути у Ворошиловграді і Тернополі, куди переклали частину студентів із Київського і Харківського медінститутів. У 1958 році відчинився гірсько-металургійний інститут у м. Ворошиловске.

У 1955-1957 р. нові заочні і вечірні відділення і факультети відчинилися при 26 вищих навчальних закладах. У 1956 році Міністерство вищої осві СРСР затвердило положення про філії заочних вищих навчальних закладів і про учбово-консультаційні пункти заочних відділень, завдяки чому студенти заочних інститутів, відділень і факультетів могли одержувати необхідну їм у навчанні поміч, краще опановувати знаннями.

Зміни в географічному розміщенні вузів сприяли більш повному охопленню вищої освіти жителів всіх областей, наближенню умов навчання до умов праці майбутніх спеціалістів. Проте головними вузівськими центрами в Україні усе ж залишалися Харків, Київ, Одеса і Львів. У 1958 р. у цих містах знаходилося 70 вузів із 140, навчалося в них 59% від загальної чисельності студентів. У Харкові було 24 вузу, у Києві - 18, в Одесі - 16, у Львові - 12 вузів.

Народному господарству країни постійно були потрібні спеціалісти нових профілів. Щоб задовольнити ці потреби, при інститутах відчинялися нові відділення, факультети, кафедри. Особлива увага оберталася на підготування інженерів по таких фахах, як приладобудування, електромашинобудування, автоматика і телемеханика, діелектрика і напівпровідники, промислова електроніка, конструювання і виробництво радіоапаратури, автоматизація промислових процесів, виробництво збірних залізобетонних виробів і конструкцій для будівництва, проектування телевізійної апаратури, технологія виробництва штучного волокна, хутра і шкіри й ін.

Рівень підготування висококваліфікованих кадров у значній мірі залежав від якісного і кількісного складу науково-педагогічних робітників вузів. Їхня кількість за 10 років (із 1950 до 1960 р.) збільшилося з 14,5 тис. до 24,7 тис. чоловік.

Відомі вчені, що викладали у вузах, сприяли активізації наукової праці студентів. Так, у 1955 р. в інститутах України членами наукових кружків були понад 9 тис. студентів, у 1958 р. їх стало вже більш 15 тис.

В другій половині 50-х років починається перебудова університетського педагогічного утворення. Були переглянуті навчальні плани і програми для студентів педагогічних фахів університетів убік збільшення кількості часів на викладання педагогічних, психологічних і методологічних дисциплін. Відновлення університетського педагогічної освіти у великому ступені торкнулося практичного підготування студентів до роботи в середній школі. За часом педагогічна практика збільшилася більш, ніж у трьох разу. Чітко визначилися три види педпрактики: один разом у тиждень здійснювалася практика без відриву від навчальних занять у школі і позашкільних заснуваннях по виховній роботі з дітьми, що закінчуються місячною практикою в літніх піонерських таборах, практика з відривом від занять, що проходить переважно в міських школах і стажерская практиці протягом місяця, головним чином, у сільських школах республіки.

На початку 60-х рр. починає розширюватися мережа державних університетів шляхом перетворення в університети значних педагогічних інститутів: Донецький, Симферопольский.

Головними задачами вищих навчальних закладів є підготування висококваліфікованих спеціалістів, що володіють глибокими теоретичними знаннями і практичними навичками. Вища школа постійно удосконалює якість підготування спеціалістів з урахуванням вимог сучасного виробництва, науки, техніки і культури, перспектив їхнього розвитки. Невід'ємною частиною діяльності вузів є розвиток науково-дослідної роботи, створення підручників і навчальних посібників, підготування науково-педагогічних кадров, а також спеціалістів із вищим утворенням, зайнятих у відповідних галузях народного господарства.

Навчальний процес у вузах тісно сполучиться з виробничою практикою. Підготування спеціалістів усіх професій здійснюється на науково-теоретичному рівні, установлюваному періодично відповідно до досягнень науки, техніки і культури для відповідної групи фахів.

Відмінною рисою університетів у порівнянні з педінститутами в питанні підготування педагогічних кадров була науково-дослідна спрямованість університетської освіти.

У 1960-1970 р. основна увага при плануванні підготування кадров оберталося на ті ланки вищої освіти, що забезпечували науково-технічний прогрес у всіх галузях народного господарства, подальший ріст культури і добробути трудящих. Почалося підготування кадров по многим нових фахах, зокрема по механізації урахування і вичислительних робіт, обслуговуванню приладів точної механіки, електроакустиці і звуковій техніку,