Соціокультурний та соціолінгвістичний компоненти змісту навчання як засоби підвищення рівня комунікативної компетенції

Об’єктивною потребою сучасної освіти є пошук оптимальних шляхів організації навчально-виховного процесу та пошук раціональних складників змісту навчання та його структури. В навчальному процесі реалізуються різноманітні стратегії навчання. При цьому, найбільш ефективними є ідеї щодо навчання не просто мови, а формування комунікативної компетенції в широкому її значенні.

Комунікативна компетенція як сукупність мовленнєвої, мовної, дискурсивної, соціокультурної, соціолінгвістичної, стратегічної, як здатність людини до іншомовного спілкування, бажання толерантно сприймати інших охоплює різноманітні тематичні сфери людської діяльності: власну особу та особу комуніканта, повсякденне життя, дозвілля, громадсько-політичний устрій, звичаї, національні та культурні традиції, галузі економіки, науки, освіти, культури, спорту, охорони здоров’я, засоби масової комунікації та інформації, світ і всесвіт.

В державному стандарті щодо рівнів володіння іноземною мовою зазначається, що формування комунікативної компетенції пов’язано з соціокультурними та соціолінгвістичними компетенціями, іншими словами “вторинною соціалізацією”. Без знань соціокультурного фону неможливо сформувати комунікативну компетенцію, навіть у обмежених рамках. Тільки культура у різних її проявах сприяє формуванню особистості. [1. с. 38] Тож, визначимо поняття соціокультурної та соціолінгвістичної компетенцій Соціокультурна та соціолінгвістична компетенція (sociocultural and sociolinguistic competence) – це знання, уміння використовувати у спілкуванні та пізнанні іншомовні соціокультурні і соціолінгвістичні реалії. В свою чергу, соціокультурну компетенцію можна розділити на країнознавчу компетенцію, тобто знання про культуру країни, мова якої вивчається (знання історії, географії, економіки, державного устрою, традицій) та лінгвокраїнознавчу компетенцію. Остання передбачає володіння учнями особливостями мовленнєвої та немовленнєвої поведінки носіїв мови в певних ситуаціях спілкування. Іншими словами, сформованість в учнів цілісної системи уявлень про національно-культурні особливості країни, „що дозволяє асоціювати з мовною одиницею ту ж інформацію, що і носій мови, і досягти у такий спосіб повноцінної комунікації” [2. с.4]. Оскільки основним об’єктом є не країна, а фонові знання носіїв мови, їх вербальна та невербальна поведінка в актах комунікації, їх культура в загальному, то можна сказати, що на фоні соціокультурного компоненту учні формують знання про реалії та традиції країни, включаються в діалог культур, знайомляться з досягненнями національної культури з позиції розвитку загальнолюдської культури.

Найактуальнішими завданнями сьогодення є відповідність цілей навчання та соціального замовлення суспільства, створення реальних умов спілкування. Наголосимо на необхідності навчання ситуативного спілкування з вмиканням лінгвокраєзнавчого матеріалу. Ситуативне спілкування, з урахуванням соціокультурних та соціолінгвістичних реалій є засобом ознайомлення комунікантів з новою для них дійсністю. Відмітимо, що в реальному спілкуванні ситуативні змінні взаємодіють один з одним і кожна з них набуває певних значень разом з іншими. Якщо змінюється місце спілкування, це часто змінює його мету, а також стосунки між комунікантами та тональність спілкування. Спілкування людей в реальному житті відбувається завдяки виникненню потреби в реалізації певного комунікативного наміру, досягнення або недосягнення якого визначає результат мовленнєвого спілкування. У ході спілкування комуніканти виступають як носії певних соціальних стосунків, вербальних та невербальних норм поведінки, що виникають в тій чи іншій сфері діяльності і реалізуються в конкретних мовленнєвих ситуаціях. Участь у процесі спілкування вимагає володіння комунікативною компетенцією та знань комунікативної поведінки. Це передбачає володіння певною сумою знань мовного матеріалу, уміння співвідносити мовні засоби з завданнями та умовами спілкування, а також можливість організовувати мовленнєве спілкування з урахуванням соціальних норм поведінки та комунікативної відповідності висловлювання. Комунікативний підхід, як процес комунікації в навчанні, відкриває широкі перспективи, вимагає сприйняття мови не тільки з точки зору мовних структур, а з урахуванням комунікативних функцій, які вони виконують. Використовуючи мовні структури необхідно повідомляти учням не тільки певні знання про мову, але й про реалізацію отриманих знань в тій чи іншій ситуації спілкування. Це, в свою чергу, вимагає від комунікантів знань норм та традицій спілкування народу – носія мови, що вивчається, тобто все те, що ми маємо на увазі коли говоримо про комунікативну поведінку, як частку національної культури. Під комунікативною поведінкою мається на увазі сукупність норм та традицій спілкування народу. Знання норм та традицій спілкування народу дозволить учасникам мовленнєвого акту, що належать до різних національних культур, адекватно сприймати та розуміти один одного, тобто сприяти “міжкультурній комунікації”. Незнання та нерозуміння норм та традицій спілкування носіїв іншої культури викликає “культурний шок”, що зумовлений неспівпаданням культур.

Наближення процесу навчання до потреб комунікації можливо тільки при організації матеріалу не навколо „розмовних” тем і „граматичних явищ”, а навколо мовних задач, навколо функцій. Засвоївши матеріал для виконання однієї мовної задачі, учень володіє одним із „вузлів” загального механізму системи промови і може не чекаючи наступної „порції”, брати участь у спілкуванні, звичайно, у рамках даної ситуації. Просуваючись в оволодінні системою промови (за рахунок розширення сфер спілкування і ситуацій з одного боку, постійного концентричного поглиблення їхнього обговорення, з іншого, учень на кожній ділянці процесу навчання зможе почувати себе компетентним мовним партнером, хоча й усвідомлюючи необхідність удосконалення. Необхідно зазначити, що саме такий підхід слід вважати правильним з точки зору мовленнєвої діяльності.

Отже, робимо висновки, що зміст та організацію навчання комунікативної компетенції необхідно насичувати країнознавчим матеріалом; процес оволодіння іноземною мовою стає творчим процесом пізнання країни мови, що вивчається, якщо в змісті навчання в повному обсязі реалізується соціокультурний та соціолінгвістичний компоненти оволодіння іншомовним матеріалом; соціокультурний та соціолінгвістичний компоненти розкривають величезний потенціал в досягненні якісних результатів в оволодінні іншомовним мовленням, в реалізації стратегічної мети навчання іноземних мов, як розвитку здатності учнів до міжкультурної комунікації.

Література:

1. Пассов Е.И Коммуникативное иноязычное образование. – Липецк: Липецк. Гос. педаг. ин-т, 1998. 159 с.

2. Програми для загальноосвітніх навчальних закладів. Англійська мова 2-12 класи. - К., 2001.

3. Леонтьев А.А. Психолингвистические проблемы общения и обучения языку.-М., 1976.-С.