4. | Читанка

для другої кляси вселюдних шкіл

(пяте видання) | 1932 | 113 | 51 | 45,1

5. | Друга книжечка

для вселюдних шкіл | 1933 | 135 | 57 | 42,2

6. | Читанка

для другої кляси вселюдних шкіл

(шосте видання) | 1938 | 110 | 49 | 44,5

Аналіз читанок для учнів другого класу, дозволяє стверджувати, що твори природничого характеру займали одне з провідних місць у змісті зазначених підручників.

Таким чином, не зважаючи на те, що в першому та другому класах не було підручника з “науки про природу”, молодші школярі мали можливість оволодівати відповідними знаннями на уроках рідної мови, слухаючи розповіді вчителя, читаючи вірші, уступи, поговірки, байки та казки, які містилися у букварях та читанках, а також у дитячих часописах.

Взагалі систематичні відомості з обсягу природи починали вивчатися молодшими школярами у третьому класі народної школи. Методичним підручником для вчителя в цьому класі була книжка Дениса та Іванни Петрових “Зразкові лєкції природи в ІІІ клясі” (1925р.). Даний підручник містив у собі методично опрацьовану кожну лекцію та вказівки, яких показів, образів чи препаратів потрібен був використовувати вчитель для “внагляднення” поговірки з дітьми чи свого викладу. Розподілявся за такими розділами: вступ, замітки, розподіл матеріалу по класах, поговірки від 1 до 40, рекомендації як вести “дневничок” та українсько-польський “словарець”.

У “Читанці” для третього класу було лише 10 уступів, присвячених питанням з обсягу “живої й мертвої” природи, тому в даному класі використовували також підручник Казимира Квєцінського “Природописні розмови і читання”, який був виданий Державним видавництвом Шкільних Книжок при Львівській Кураторії. Даний підручник складався з 40 уступів із життя природи і вміщував художні твори різних авторів (Л.Глібов, Б.Грінченко, О.Маковей, К.Малицька) та тих, які підібрані автором з великої скарбниці української дитячої літератури, переважно з річників “Світ дитини”, “Молода Україна”, передвоєнного “Дзвінка”.

Вивчення учнями “науки про природу” продовжувалося і в 4 класі, де використовували підручник Дениса Петріва та Іванни Петрів “Зразкові лєкції природи для ІV відділу” , а також призначений для даного класу підручник візитатора і начальника відділу народного шкільництва при Львівській Кураторії Казимира Квєцінського “Природописні читання й розмови”. Останній підручник “поручений до вжитку” у народних школах із українською мовою навчання, розпорядженням Міністерства Освіти і Віросповідань у Варшаві від 12 липня 1928 року (ч.10571/28). Підручник містив оповідання з життя тварин та описи рослин (Я.Вільшенко, Б.Лепкий, М.Магир, М.Кокольський, І.Франко), а також вірші, які були взяті з дитячих часописів.

Однак розв’язати проблему розширення знань учнів про природу тільки художніми творами або окремими підручниками не можна. Як вказував Михайло Таранько, “по вимогам новітньої педагогіки – шкільний підручник не становить у шкільній науці замкненої для себе цілості. Він є лиш провідником, більше чи менше зложеним, для згруповання певних засадничих відомостей у обсягу даного предмету науки, а його повну знайомість дає щойно відповідна лектура з тої ділянки знання... . Природничі науки вимагають спеціяльної лектури” [8, 154].

Таким чином, не маючи достатньої кількості шкільних підручників з природознавства, належне місце у навчанні та вихованні молодших школярів Галичини займала “доповняюча лектура”. І, як зазначала Наталія Дорошенко, “...до відділу природознавства (наука про природу) треба добирати такі книжки, щоб читач самостійно міг ознайомитися з природою в широкому розумінні (земля, її історія та життя, ростини, звірячий світ, людина), щоб міг пізнати її явища, закони. Такі книжки повинні бути з образками, в них повинні бути приклади й покази досвідів чи спостережень над тими явищами, яких не можна пізнати з самого опису” [3, 217].

Як бачимо, у зв’язку з тим, що у початковій школі Галичини міжвоєнної доби існувала гостра потреба у шкільних підручниках із “науки про природу”, галицькі педагоги і вчителі-практики наголошували на обов’язковість використання у навчально-виховному процесі додаткової літератури з галузі природознавства.

Отже, виходячи із завдань розширення знань молодших школярів із “науки про природу” та визначення виховного потенціалу підручників Галичини міжвоєнної доби, можемо зробити висновок, що вони були спрямовані на: оволодіння та розширення знань учнів про взаємозв’язок природи й суспільства; вироблення у дітей потреби у спілкуванні з нею; виховання у них відповідального і бережливого ставлення до природи, любові до неї, а отже, формування екологічної культури молодших школярів; створення умов для оволодіння учнями вміннями і навичками правильної поведінки у природі, діяльності по охороні навколишнього природного середовища. І сьогодні підручники природничого спрямування не втратили цінності, адже навчання і екологічне виховання дітей засобами книжки є важливим у сучасній загальноосвітній школі.

1. Біланюк П. Не лише вчимо, але й виховуємо // Рідна школа. – 1936. – Ч.20. – С.293-296.

2. Біленький Я. Голод книжки (найважніша сучасна виховна проблєма) // Українська школа. – 1933. – Ч.1-2. – С.1-7.

3. Дорошенко Н. Про комплєктування читальняних бібліотек // Життя і знання. – 1934. – Ч.7-8. – С.217-218.

4. Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності // Шлях освіти. – 2000. – №3. – С.7-13.

5. Наука природи в народніх школах // Учитель. – 1923. – Ч.2.– С.34-38.

6. Програми <в народних школах третього ступеня для дітей української національності> // Шлях виховання й навчання. – 1934. – Кн.1. – С.7-31.

7. Реформа шкільництва в Польщі (Новий закон про устрій шкільництва, ухвалений у Соймі дня 26 лютого 1932р.) // Шлях виховання й навчання. – 1932. – Кн.1. – С.31-42.

8. Таранько М. Українська лектура з обсягу природи