розуміння є постановка питань (або визначення завдань) та пошук (знаходження) на них відповідей. Потребу людини зрозуміти будь-що психологи, як правило пов’язують з виникненням невираженого, прихованого запитання. У ситуації розуміння художньої інформації воно зумовлює її найважливішу властивість – новизну. З огляду на це виявлення та постановка запитань перетворюють сприйняття у творче завдання, розв’язання якого полягає у пошуку відповідей на них. Сказане дає можливість підкреслити, що розуміння художнього твору становить процес, який передбачає активне опрацювання художньої інформації, висунення власних гіпотез, точок зору, запитань до тексту, згоду або незгоду з його автором або образом твору, тобто відбувається у формі уявного діалогу з партнером. Це зумовлюється діалогічністю самого художнього тексту, який завжди будується з урахуванням можливості його розуміння майбутнім реципієнтом, а також комунікативно-пізнавальною діяльністю суб’єкта сприйняття, який у процесі відтворення смислової структури повідомлення вступає у взаємодію з ним. Внаслідок цього розуміння, з одного боку, призводить до смислової реконструкції авторського задуму, а з іншого – реципієнт, як активний суб’єкт сприйняття і розуміння, будує свій “зустрічний текст”, котрий, хоч і ґрунтується на основі вихідного художнього повідомлення, але може доповнювати цю основу суб’єктивним розумінням смислу мистецького твору. Саме тому художній діалог стимулює не тільки пошук прихованих запитань та відповідей на них, але й особистісне включення реципієнта у текст, тобто зіставлення змісту повідомлення з його власними знаннями.
Автори психолого-педагогічних та мистецтвознавчих праць виділяють окремі ступені осягнення художньої образності (емоційно-естетичний відгук, роздуми, естетична насолода, розкриття змісту, форми та інші). Узагальнення цих ступенів дає підстави вирізнити три основні складові, які прямо чи опосередковано присутні в усіх концептуальних підходах до розкриття структури художнього сприйняття:
- первинне ознайомлення з художньою інформацією, її сенсорне розрізнення;
- аналіз виразно-смислового значення художньої мови;
- інтерпретація та естетична оцінка художнього смислу твору.
Слід звернути увагу, що виділення цих складових досить умовне, оскільки комплексний процес сприйняття не розпадається на ізольовані частини, а вбирає особливості всіх названих компонентів. Сформована культура сприйняття передбачає органічну єдність емоційної реакції з аналітико-синтетичною діяльністю свідомості, тому переживання художньої образності , як єдино можлива форма спілкування з мистецтвом, пронизує всі компоненти сприйняття, віддзеркалюючи різноманітну динаміку емоційних реакцій: від безпосередньо чуттєвих проявів, до вищих емоцій естетичної насолоди. Звучання музики, кольорова гама на полотні живопису, гра акторів пробуджують у реципієнта багатобарвну гаму витончених емоційних переливів і яскравих афективних спалахів, предметних почуттів і ледь вловимих настроїв. Відсутність таких реакцій породжує т.зв. “ціннісну оману”, тобто нездатність осягнути художню цінність твору, особистісно захопитися нею. Разом з тим, наявність суб’єктивних почуттів, далеких від творчого задуму автора, неадекватність переживань так само, як і їх відсутність, заважає проникненню у смислову сутність образу. Звідси стає зрозумілою роль художніх, “суто розумних емоцій” (Л.С.Виготський), що мають великий “інтелектуальний потенціал”, виконують пізнавальні функції і уможливлюють розуміння змісту художньої інформації. Хоча художнє сприйняття і відбувається у нерозривному взаємозв’язку емоційних і раціональних процесів, художнього переживання і художнього мислення, перцептивних та інтелектуальних дій, його умовна диференціація на окремі складові дає змогу виділити ті способи дій, які необхідні для осягнення мистецтва і сприяють розрізненню, розумінню та оцінці змісту художньої інформації.
Первинне ознайомлення спрямоване на загальне орієнтування, вироблення елементарних уявлень про елементи художньої форми, її обсяг, характер тематики, настрій, тобто про контури т. зв. “зовнішнього шару” мистецького твору. Сприйняття у даному разі є ще досить чітким, нерозчленованим і нагадує пошуки та блукання. У поле зору сприймаючого потрапляють лише окремі, як правило, більш звичні і знайомі з минулого досвіду фрагменти образної інформації, упізнання яких допомагає зорієнтуватися у новому творі. Інтерес до них спричиняється першими емоційними відгуками на твір, фіксацією окремих засобів художньої мови (ритмічна побудова, виразна інтонація, кольоровий ефект, пластичність лінії тощо).
Друга складова (аналіз твору) пов’язана з переходом від перцепції сенсорної інформації до освоєння виразно-смислових значень художньої форми. Вона характеризує прагнення реципієнта якнайточніше “прочитати” текст твору, з’ясувати його смисл шляхом декодування семантичного значення художньої мови. Такі аналітичні процеси потребують художньо-естетичної освіченості реципієнта, знань про соціально-культурні особливості розвитку духовних цінностей того чи іншого періоду, підготовки до зіставлення образу сприйняття з історико-культурним контекстом творчості автора та сучасними поглядами на мистецтво. “Входження” у світ мистецтва завжди пов’язане з високою духовною активністю сприймаючого, проявами його світогляду, інтересом до різних питань культурного життя.
Подальше осягнення твору передбачає співвідношення його змісту з ціннісними орієнтаціями, індивідуальним життєвим та художнім досвідом сприймаючого. В інтерпретації художнього образу, що становить третю складову художнього сприйняття, особливого значення набуває виявлення особистісного ставлення до почутого і побаченого, здатність до емоційної ідентифікації сенсорних вражень, наявність пошукової активності. Формування цих якостей передбачає стимулювання фантазії, пам’яті, сили уяви суб’єкта, які є своєрідною “гарантією” його сприйнятливості мистецтва. Важливість виявлення особливостей внутрішнього світу реципієнта пояснюється асоціативною природою художньої творчості, що зумовлює варіативність розуміння явищ мистецтва, можливість кількісної та якісної різноманітності їх інтерпретацій.
Для традиційної педагогіки основним методом підготовки учнів до сприйняття був аналіз художніх творів, який створює необхідні умови для пізнання естетичного кредо і світоглядних позицій автора, образного змісту твору, використання набутих знань з історії та теорії мистецтва тощо.
Втім, оволодіння прийомами аналізу, попри всю його методичну перспективність, не може бути єдиним педагогічним завданням розвитку культури художнього сприйняття. Художньо-пізнавальна діяльність знаходить своє завершення тільки у процесі суб’єктивного перетворення одержаних вражень, яке зумовлює готовність реципієнта до “вирішення особистісних завдань”(Л.С.Виготський). Якщо