На думку А.Кончаловського, через згубну роль мас-медіа сучасне мистецтво втратило притаманне творчості суб’єктивізм оцінки реальності. Самобутність сама по собі не є необхідністю. Внаслідок цього принципом мистецтва стає цитування, самоповторення, множення, а відтак втрата потреби глибоко індивідуального самовираження.

Певну уніфікацію, характерну для світового мистецтва, зумовлюють і прискорені темпи життя, а одночасно з ними – прискорені процеси творення і художнього сприйняття. Від митця вимагається швидкий виклад матеріалу, оскільки реципієнт націлений на одержання короткої інформації в лаконічних образах. Він уже не сидить на березі, довго-довго споглядаючи пейзаж, адже у нього на це немає часу. І у своєму нервово напруженому житті схильний не до трагедійно-героїчних сюжетів, а до рожевих, досить стереотипних оптимістичних фіналів.

Подібні твори змінюють свого сприймаючого, який значною мірою формується продукцією телебачення, відео, комп’ютерної техніки. Ці технічні засоби створили таку сферу віртуального спілкування людини з художньою культурою, яка для багатьох стала манією. Психологи вважають, що у світі понад одинадцять мільйонів страждає “комп’ютерною хворобою”. Багатьох комп’ютер, а саме – Інтернет, затягує у свої тенета настільки, що “віртуал” перестає помічати реальну дійсність. Інтимний діалог з комп’ютером викликає т.зв. “інтернетзалежність”, що шкодить здоров’ю і навіть заважає нормальному розвиткові особистості.

Звідси постає проблема залучення дітей молодшого шкільного віку до театрального мистецтва. ЇЇ можна вирішити за допомогою впровадження форм і методів театральної педагогіки в навчально-виховний процес.

Вище морально-естетичне, духовне, суспільне призначення театру — бути для людей школою життя!

Школа життя — найдревніша, найдивовижніша, найсвятковіша, така, що надихає, ні на що не схожа велика школа, — ось що таке театр! Театр — школа життя. Так говорили про нього із століття в століття. Говорили усюди: в Росії, у Франції, Італії, Англії, Німеччині, Іспанії... Кафедрою добра називав театр Гоголь. Герцен визнавав в ньому вищу інстанцію для вирішення життєвих питань. Весь світ, весь всесвіт зі всією їх різноманітністю і пишністю бачив в театрі Белінський. Він бачив в ньому самовладного володаря відчуттів, здатного приголомшувати всі струни душі, будити сильний рух в думках і серцях, освіжати душу могутніми враженнями. Він бачив в театрі якусь непереможну, фантастичну красу для суспільства. На думку Вольтера, ніщо не стягує тісніше узи дружби, ніж театр.

Людина звертається до театру як до віддзеркалення своєї совісті, своєї душі — вона впізнає в театрі саму себе, свій час і своє життя. Театр відкриває перед нею дивні можливості духовно-естетичного самопізнання. І нехай театр, за естетичною природою своєю, мистецтво умовне, на сцені виникає перед глядачем не сама реальна дійсність, а тільки її художнє віддзеркалення. Але у віддзеркаленні тому стільки правди, що вона сприймається у всій своїй безумовності, як справжнє, істинне життя. Глядач визнає вищу реальність існування сценічних героїв.

Мистецтво театру на основоположному літературному ґрунті вибудовує своєрідне художньо-образне мислення. Театр – синтез багатьох мистецтв, зокрема живопису, архітектури, музики, вокалу, танцю тощо. Об’єднувальну функцію щодо всіх мистецтв у театрі виконує література. Однак є мистецтво, яке належить лише театрові – це мистецтво актора. Актор невіддільний від театру, як і театр від актора. Можна твердити, що актор – носій специфіки театру.

Синтез мистецтв у театрі, їх органічне поєднання в спектаклі необхідні лише в одному випадку – коли кожне з них виконуватиме певну театральну функцію, підтримуватиме вплив мистецтва актора. Драматург, декоратор, музикант говорять з глядачем лише через актора і у зв’язку з актором. Координатором усіх мистецтв у театрі, творцем спектаклю, його мистецької впливовості через численне поєднання художніх образів залежно від кількості акторів є режисер.

Коли ми порівнюємо театр з іншими видами мистецтва, не залишається поза увагою одна суттєва обставина – спектакль створює не один художник, як у більшості мистецтв, а багато учасників творчого процесу. Їх можна назвати творчим ансамблем. Природа театру потребує, щоб увесь спектакль був проникнутий творчою думкою і живим почуттям. Ними мають насичуватися кожне слово п’єси, кожне мотивування руху і міміки актора, кожна режисерська мізансцена. Все це – вияв життя того єдиного, цілісного живого організму, який, народжуючись творчими зусиллями всього театрального колективу, отримує право називатись справжнім твором театрального мистецтва – спектаклем.

Отже, театральне мистецтво синтетичне і колективне. Однак ці властивості, хоч і важливі, не є належними виключно театрові і не пояснюють його специфічних особливостей. Загальновідомо, що визначальною ознакою мистецтв є матеріал, за допомогою якого митець створює художній образ. У літературі таким матеріалом є слово, у живописі – колір і лінія, у музиці – гармонія звуків, у скульптурі – пластичність форми. Теоретики театру таким матеріалом називають дію. Саме в дії, вважають вони, об’єднується в одне нерозривне ціле думка, почуття, уява, фізична поведінка актора-образу. Дія – це вольовий акт людської поведінки, спрямований до певної мети. У дії унаочнюється єдність фізичного і психічного. У ній найповніше і всеоб’ємно виявляється людська неповторність.

Дія є головним матеріалом акторського мистецтва, визначальною ознакою його специфіки. Живою наочною дією актор творить художній образ. Недаремно актора називають діючою особою. Оскільки цю дію актор вибудовує з самого себе як єдиної психофізичної цілісності, можна твердити, що він сам для себе є інструментом. Отже, актор одночасно творець і інструмент свого мистецтва.

Театр – мистецтво, в якому людське життя відтворюється живою конкретною людською дією. Якщо