Зокрема психічна депривація робить особливо актуальним для особистості дитини сам «момент відчуження». Цей психотравмуючий комплекс зберігається у дитини протягом всього життя. Розглядаючи депривацію як систему стимульних бар’єрів науковці виокремлюють такі їх види:

а) матеріальні – недостаток матеріальних засобів для виживання і розвитку;

б) соціальні – недостаток спілкування і досвіду соціальних відносин;

в) пізнавальні – сенсорні, мовленнєві, смислові, відсутність умов для розвитку сенсорної чутливості, розвитку мовлення, сформованості понятійного апарату;

г) емоційні – відсутність емоційної турботи й емоційного прийняття дитини[30,с.39].

Ці бар’єри призводять до порушень і викривлення індивідуального і особистісного розвитку дитини-сироти і є основою для появи повної проблеми. Вона може бути охарактеризована як особливий психічний стан внутрішньої незахищеності, що викликає викривлення соціальних відносин, тобто соціальну дезадаптацію – відхилення у пристосуванні до соціального середовища.

Немає сумніву в тому, що діти, які з раннього віку залишаються без батьківської опіки, за деякими неявними психологічними характеристиками відрізняються від дітей, які виховуються в сім’ї: за одними параметрами вони перебувають на рівні своїх ровесників, чи навіть випереджають їх, за іншими – різко відстають не тільки від своїх однолітків, але й від більш молодших. Наслідки цих відхилень проявляються і в дорослому житті, до якого колишні вихованці дитячих будинків та інтернатів досить важко адаптуються.

Шляхи оновлення та демократизація суспільства в умовах розвитку незалежної України потребують розробки нових підходів щодо виховання та влаштування дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

З метою належного захисту прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, Сімейний кодекс України, що набрав чинності з 01.01.2004 року, регулює питання влаштування цієї категорії дітей, зокрема шляхом:

1) усиновлення, встановлення опіки чи піклування (опіка встановлюється над дітьми, які не досягли 15 років; піклування – над дітьми віком від 15 до 18 років) з боку родичів дитини, в окремих випадках – з боку нерідних дитині осіб;

2) влаштування в дитячі будинки сімейного типу (дальше ДБСТ) та прийомні сім’ї (дальше ПС), як альтернативі інтернат ним закладам [9,с.35].

Аналізуючи стан справ дітей-сиріт в Україні можна сказати, що ця категорія дітей потребує особливого правового та соціального захисту. Для цього в державі на зміну школам-інтернатам, дитячим будинкам створюються інноваційні форми опіки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування – ДБСТ, ПС тощо. А держава як головний соціальний інститут, забезпечує створення цих установ через відповідне нормативно-правове забезпечення.

1.2 Сімейні форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

Проблема опіки і виховання є показником суспільних, економічних явищ і ступеня цивілізаційного розвитку даної історичної епохи. З точки зору історії виховання цей процес формувався разом з виховними і культурними моделями в окремих періодах людського розвитку.

Опіка – це форма устрою дітей-сиріт, що залишилися без батьківського піклування з метою виховання, освіти та утримання [53, с. 91].

Система державної опіки в Україні створювалася за умов старої політичної системи. В її основу були закладені ідеї колективного виховання дітей. Відповідно, Україна успадкувала велику систему інтернатних закладів, де діти позбавлені індивідуальної опіки. Час повернутися до історичних витоків, трансформувати існуючу систему опіки і піклування від колективних форм виховання до сімейних.

Розвиток сімейних інститутів влаштування дітей–сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, що в останні роки набув загальнодержавного значення, є життєво необхідною умовою виховання дітей, позбавлених можливості виховуватися в біологічній родині.

Усиновлення, опіка, піклування над дітьми – перевірені часом форми сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, тоді як альтернативні форми, що набули розвитку останнім часом, - ПС, ДБСТ є інновацією сімейного законодавства України.

Усиновлення є найбільш прийнятною і сприятливою формою виховання, за якої дитина в правовому відношенні прирівнюється до рідних дітей, набуває в особі усиновителів батьків, рідну сім’ю.

Згідно із Сімейним кодексом України усиновлення здійснюється стосовно дитини – особи до досягнення нею повноліття з метою реалізації її найкращих інтересів і спрямоване на забезпечення стабільних та гармонійних умов життя.[30, с.15].

Кількість дітей, яких може усиновити одна особа, не обмежується.

Усиновителями можуть бути повнолітні дієздатні особи. Між усиновителем і дитиною різниця у віці повинна становити не менше ніж 15 років.

Не можуть бути усиновлювачами особи, обмежено дієздатні чи недієздатні; позбавлені батьківських прав, стосовно яких було скасовано усиновлення; які перебувають на обліку чи лікуванні у психоневрологічному або наркологічному диспансері; зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами; не мають постійного місця проживання та постійного доходу; мають захворювання, визначені Міністерством охорони здоров’я як такі, що унеможливлюють прийом на виховання дитини. Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі.

Відповідно до статті 226 Сімейного кодексу України особи мають право на збереження таємниці процесу підготовки та рішення суду про усиновлення дитини [ 30, с.18].

Стаття 235 Сімейного кодексу України делегує органу опіки та піклування здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини до досягнення нею повноліття [30, с.19].

Влаштування дитини в сім’ю па правах рідної є, безперечно, найкращою формою її влаштування.

Оформлення опіки є найбільш усталеною державою формою влаштування на виховання в сім’ю дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Встановлення опіки та піклування – це влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в сім’ї громадян України, які перебувають переважно в сімейних,