Спроби побудувати сімейну педагогіку як частину соціаль-ної педагогіки, що безпосередньо пов’язана зі школою, робилися ще в XVI — ХІШ ст. Книжки й опо-відання світових класиків, таких як: Я.-А. Коменський («Материнська школа» 1654), Ж.-Ж. Руссо («Еміль, або Про виховання», 1762), Й. Г. Песталоцці («Лінгард і Гертруда», 1795) та містили багато спостережень і порад батькам, відомими є праці «Книга для батьків» А. С. Макаренка (1937) і «Батьківська педагогіка» В. О.Сухомлинського (1958). Багато виховних сентенцій висвітлюється в «Народній педагогіці» М.Стельмаховича (1985) та в багатьох художніх творах українських і зарубіжних класиків.

Дана магістерська робота зумовлена, на наш погляд, недостатнім висвітленням на сучасному етапі науково-літературних питань взаємодії сімї та навчального закладу у вихованні та навчанні підростаючого покоління.

Мета магістерської роботи розкрити особливості спільної роботи педагогів і батьків.

Об’єктом дослідження даної магістерської роботи є взаємодії школи та сім’ї у вихованні школярів.

Предмет – зміст, методи і форми спільної робота педагогів та батьків в Івано-Франівській загальноосвітній школі-садку І ступеня №3 із групами цілодобового перебування дітей.

Для досягнення поставленої мети маємо розкрити ряд завдань:

з’ясувати історико-теоретичні проблеми взаємодії сім’ї та школи у вихованні та навчанні дітей;

охарактеризувати організаційно-теоретичні основи забезпечення єдності сім’ї та школи в Україні початку ХХІ ст.;

проаналізувати зміст, форми і методи спільної роботи педагогів та батьків (на прикладі загальноосвітньої школи-садка І ступеня №3 із групами цілодобового перебування дітей).

Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел, додатки.

Розділ 1. Взаємодія сім’ї та школи у вихованні та навчанні дітей як історико-педагогічна проблема

1. 1. Сім’я та школа як провідні осередки виховання і навчання в історії зарубіжної педагогіки

Сім'я та школа завжди були і залишаються природним середовищем первинної соціалізації дитини. Надбані в сім'ї навички різноманітної діяльності зберігаються на все життя. Теорія сімей-ного виховання ґрунтується на особистому прикладі батьків, індивідуальному підході до дитини, на взаємодії батьків і пе-дагогів. Проблема зв'язку сім’ї та школи неодноразово була об’єктом дослідження в педагогів, психологів, філософів тощо.

Афінська система виховання залишила слід в історії пе-дагогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої було духовне багатство, моральна чистота і фізична досконалість.

Спартанців виховували в жорстоких умовах, щоб вирос-тити з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток — амазонок, які б мало в чому поступалися чоловікам. У сім ро-ків хлопчиків віддавали до школи.

Платон (427-347 рр. до н.е.) – видатний афінський філософ філософії ідеалізму — походив із заможної родини. Відомо, що ній здійснив далекі подорожі до Єгипту, Італії, Сицилії, потім осів в Атенах і вчив у гаю Академоса — тому його школу названо "Академією".

Аналізуючи досвід афінської і спартанської систем виховання, Платон першим у світі обґрунтував систему освіти й виховання та зв'язок сім’ї і навчального закладу під час виховання підростаючого покоління. Мета виховання, на його думку, — формування "і тіла, і душі найпрекраснішими" [34, c.176].

У своїх ґрунтовних педагогічних вказівках Платон вимагає забезпечити всебічне виховання дітей, виховання характеру й розуму особистості, а також релігійне, моральне й національне виховання молоді в сім’ї. На його думку, вихованець має пізнати твори Гомера, а також грецьку усну народну творчість. Він писав, що в процесі навчання дитини треба "усунути все, що неморальне; треба це зробити тому, що впливи витискають на душі дитини свою пляму, отже, можна з них залишити лише те, що буде позитивно впливати на дитину". Він вважав за необхідне вчити "живим словом, слуханням, цитуванням і оповіданням" [34, c.92]. Тексти треба закріпити в пам'яті, а дитина повинна піддаватися дії ритмів і тонів. Мова й поезія мають впливати на розвиток розуму особистості. На його думку, "наука письма непотрібна, бо письмо псує пам'ять, ускладнює доступ слова до душі, створює прогалину між архитвором і розумом людини". Найвищою цінністю "музичного виховання" є те, що в ньому гармонічно поєднуються звук, слово, мелодія, ритм і зміст художнього твору. Наступна ідея щодо природи й особливостей виховання спирається на те, що "тіло людини тісно пов'язане з душею, але в тій сполуці першість треба визнати за душею, бо вона надає тілу прикмет шляхетності". Тому, на думку Платона, вправи тіла мусять застосовуватися для виховання душі. Фізичне здоров'я потрібне для того, щоб полегшити розумові його працю (біль голови не дозволяє правильно думати). Гімнастика повинна співдіяти з музикою, щоб створити гармонію між тілом й розумом.

На думку Платона батьки спільно з вихователями можуть забезпечити ідеал дитини у вигляді пізнання і широкого знання; це може осягнути філософ, який повинен пізнати все, що лише тільки є можливим для вивчення" [34, c.107], — завершує свої міркування Платон, — тому й на 20 році життя, після одержання музичного й гімнастичного виховання, найздібніші повинні впродовж 10 років студіювати всі науки, головним чином математичні, а від 30 років життя присвятити філософії. Особи віком від 30 до 35 років, найздібніші та найосвіченіші, можуть удосконалювати свою освіту, щоб згодом стати керівником держави. Після 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть самовдо-сконалюватися.

Давньогрецький філософ Арістотель (384—322 рр. до н.е.) —