У сім'ї дитина вперше пізнає почуття ревнощів, набу-ває досвіду подолання непорозумінь, вчиться виконувати не лише приємні для себе, а й обов'язкові, необхідні для ін-ших справи. Вона повинна навчитися визнавати свої нега-тивні почуття, уміти тактовно стримувати, вгамовувати їх. Як зауважував П. Лесгафт, «таємниця сімейного виховання у тому і полягає, щоб дати дитині самій розгортати-ся, робити все самій». Тому дорослі повинні «завжди ста-витись до дитини з першого дня появи її на світ, як до лю-дини, з повним визнанням її особистості...».

Педагогічна культура батьків — це осмислений, а іноді й неусвідомлений досвід власного дитинства, результат ос-віти, самоосвіти, психологічного розвитку особистості. Особливо вона актуалізується з народженням дитини, яка своєю появою на світ, своїми кроками у світ і по життю стимулює бурхливий розвиток педагогічної культури батьків. Нерідко батьки виходять у своєму розвитку на не-обхідний рівень педагогічної культури тоді, коли їхні діти стали дорослими, осмислюючи власні промахи, по-милки, нереалізовані можливості. Це ще раз підтверджує важливість ролі дідусів і бабусь у спрямуванні процесу ви-ховання дітей у сім'ї, накладає особливу відповідальність на працівників дитячих дошкільних закладів за роботу з батьками дітей стосовно збагачення педагогічних знань, підвищення педагогічної культури.

Прилучення особистості до педагогічної культури починається уже в її дошкільні роки, коли вона отримує перші уроки виховання у своїй сім'ї та дошкільному зак-ладі, на підсвідомому рівні засвоюючи прийоми педагогічного впливу. Отже, дошкільний заклад разом із сім'єю формує майбутнього сім'янина, здійснюючи водночас ро-боту щодо педагогічної освіти батьків.

Проте тільки сімейне виховання не може дати повноцінного розвитку дитини як особистості. Лише при сприянні школи та сім'ї може відбуватися становлення особистості. [Див. дод. a].

Суспільний авторитаризм проник у систему стосунків сім'ї і школи. Це знайшло свій вияв у авторитарному ставленні частини педагогів до батьків на правах своїх професійних знань, умінь і обов'язків, у позиції висування вимог учневі і його батькам від імені суспільства, керівництва сімейним вихованням. На практиці таке керівництво найчастіше виявляється у категоричних записах у щоденниках учнів, у викликах батьків до школи з вимогами вжиття заходів, виступах на батьківських зборах виключно з приводу поганих оцінок учнів і порушення ними правил поведінки. Тому батьки уникають контактів з учителями, хоч і зацікавлені в результатах навчання і виховання своїх дітей не менше, ніж він. Це спричинює їхню байдужість до виховних проблем школи, замкненість. Результатом таких стосунків є типові варіанти ставлення батьків до вчителів: “1) погоджується з вимогами вчителя, намагаються їх виконати, але не знають, як; 2) погоджуються з вимогами вчителя, але виховують дітей по-своєму, виходячи з власного досвіду та уявлення про мету, зміст і методи виховання; 3) відкрито йдуть на конфлікт з учителем” [12, c.108].

Таким чином, традиційно сім'я у системі стосунків зі школою не є рівноправним учасником процесу виховання школярів, а вимушена бути допоміжною ланкою. На практиці це виявляється у епізодичні участі сім'ї у вирішенні виховних проблем школи.

Ініціатором й організатором ефективної взаємодії із сім'єю є школа. Ця взаємодія підпорядкована інтересам розвитку дитини, у кожному конкретному ви-падку обумовлюється її особливостями і особливостями сім'ї, в якій вона виховується. Вона потребує специфічних знань, такту, високої соціально-педагогічної культури її учасників — батьків і вихователів.

Досягнення єдності педагогічних вимог сім'ї та школи покладено на педагогічний колектив. Для цього використовуються різноманітні форми співробітництва.

Організовуючи навчання батьків, враховують рівень їх підготовки до сприймання головних теоретичних поло-жень методики виховання дітей у сім'ї та визначають рі-вень популярності викладання цього матеріалу. Турбота школи про виховання дітей у сім'ї реалізується через пе-дагогічну освіту батьків, залучення їх до виховної роботи з учнями у школі. Передусім педагоги мають можливість впливати на батьків через їхніх дітей, які навчаються в школі. А. Макаренко вважав, що це найдоступніший спо-сіб зв'язку школи і сім'ї. Його цінність не лише в тому, що він оперативний, а й у тому, що учень, який засвоїв певні вимоги вчителя, доводить ці вимоги до відома бать-ків, переконує в необхідності дотримуватися їх.

Педагогічна освіта батьків покликана збагатити родин-не виховання, сприяти зміцненню всіх його ланок, перед-усім педагогічної компетентності. Особлива відповідаль-ність покладається на педагогів щодо педагогічної освіти тих батьків, у сім'ях яких виховуються діти з порушення-ми розвитку.

Загальним спрямуванням взаємодії сім'ї і навчальних установ є педагогізація сімейних стосунків, а також емо-ційне збагачення атмосфери освітнього закладу. У цьому про-цесі відбуваються різноспрямовані збагачувальні впливи на батьків, їхніх дітей, а також педагогів.

Виховання батьків передбачає допомогу їм у вихованні дітей. Його сутність і завдання свого часу точно окреслив Лев Толстой, стверджуючи, що всі труднощі виховання є наслідком того, що батьки, не лише не позбавляючись від власних недоліків, а й не вважаючи їх недоліками, виправ-довуючи їх у собі, намагаються не бачити цих недоліків у своїх дітях.

У вихованні батьків, як правило, використовують ін-дивідуальні форми з огляду на особливості сім'ї, індивіду-альні якості кожного з учасників подружжя.

Виховання батьків повинно засновуватися на принци-пах демократизації і гуманізації, воно має зміцнити віру батьків у професійну компетентність, тактовність і добро-зичливість вихователя, його вміння зрозуміти їх і допо-могти їм у вирішенні конкретних проблем, взаємодії з ни-ми тощо.

У своїй педагогічній освіті батьки повинні побачити можливості розвитку спілкування і спільної діяльності з дитиною, зробити свою педагогічну позицію більш адек-ватною, гнучкою,