Філософ був прихильником демократичного ладу, тому вважав, що “виховання має бути державним і не повинно бути приватною справою родини” [14, c.106]. Проте він не заперечував впливу родини на формування особистості дитини. За Аристотелем, “дитина 7 років мала навчатися в публічній школі, якою керувала держава” [14, c.109]. Він вимагав, щоб вихователі звертали увагу на особистісний розвиток дитини, на формування її характеру й індивідуальності. За філософськими Поглядами Аристотеля, громадянин мав бути опорою держави, але не її невільником. Великої уваги вчений надавав всебічному гармонійному розвитку молоді, але, на противагу Платону, він відмовляв жінкам у рівних правах із чоловіками.

За Аристотелем, розвиток природних задатків, навичок, розуму — це три основні джерела морального виховання дитини, як родині, так і в школі.

Щодо виховання дитини в сім’ї та школі відомий французький просвітитель Ж.-Ж. Руссо вказував, що “виховання діти отримують з трьох джерел: від природи, від людей, що їх оточують, та від навколишніх речей” [39, c.259]. Виховання, на думку Ж.-Ж. Руссо, повинно здійснюватись у відповідності з природою дитини, але цей погляд є, з одного боку, утопічним і педагогічно неправильним (педоцентризм). Розвиток дитини не відбувається спонтанно, бо це не розкриття закладених в ній від природи моральних начал. Виховання завжди проявляється як суспільна функція, і в дитині виховують ті риси, які необхідні даному суспільству. З другого боку, ця думка була для того часу прогресивною, так як середньовічна школа ігнорувала природу дитини, особливості її мислення, сприймання. В основі педагогічних поглядів Руссо лежать такі основі “принципи взаємодії сім’ї та вихователя:

1) гуманізму, який конкретизується в педагогіці у вигляді принципу глибокої любові до дитини, безмежної поваги до її природи, особливостей і властивостей. Гуманізм Руссо не мав нічого спільного з меркантильним, грубо практичним відтінком гуманізму Локка;

2) природовідповідність, суть якого тому, що у вихованні треба слідувати за природою дитини, враховувати її вікові особливості. Треба не калічити дитинства, зауважував він, а створювати необхідні умови для її природного розвитку.

Якщо у Я. А. Коменського домінує раціоналістичний підхід до проблеми своєрідності дитини, то в Ж.-Ж. Руссо верх беруть емоційні ставлення, продиктовані глибокою любов'ю до дитини. Якщо Я. Коменського цікавлять загальні типові закономірності в розвитку дітей, то Руссо більш цікавить те особливе, своєрідне, що властиве кожній дитині, щоб уникнути трафаретності, формалізму у вихованні.

3) свобода. Насамперед у фізичному плані, у розумінні свободи духу, відмовлення від пеленання, щоб голова, ноги, руки були вільні, рухомі. Він вважав, що фізичне обмеження свободи дитини в родині і в школі не може не відбитися на її характері, темпераменті. По-друге, свобода від будь-яких звичок. Як тільки у дитини з'являється своя воля, вона повинна нею завжди керуватися, діяти згідно з її (тобто волі) вказівками, а не бути в полоні звичок (цивілізована людина народжується, живе і вмирає в рабському стані, після народження її пеленають, після смерті її забивають у труну; поки вона зберігає людську форму, на неї накладають пута різні заклади). По-третє, свобода в діях і вчинках (нехай дитина не знає, що таке слухняність, коли вона діє, вона не повинна знати, що таке влада, коли за неї діють). Дитина завжди повинна відчувати свою свободу як у своїх діях, так і в чужих, нехай дитина відчуває свою залежність тільки від речей. Ця залежність же від людей породжується самими ж людьми і є джерелом всіх їх лих і бід. Виховати дитину істинно вільною означає виховати її такою, щоб вона робила те, що може, і робила це у відповідності з можливостями. Тут Руссо близько підходить до розуміння свободи як усвідомленої необхідності. Такі основні принципи в першу чергу сімейного виховання;

4) індивідуальний підхід до дітей” []. Схиляючись перед багатством природних якостей дитини, Руссо вказував, що дитина має все від природи і треба лише розвинути цінні якості в ній, допомагаючи в цьому природі. Для цього необхідно лише знати дитину. Не можна на дитину дивитись як на несформованого дорослого, треба спочатку визначити, що вона являє собою зараз, в дитинстві. У дитини особливе сприймання світу, особливе ставлення до світу.

“В основі дидактики Ж.Ж.Руссо лежать такі основні принципи: самодіяльність; свідомість у навчанні; наочність; міцність і ґрунтовність” [40, c.103].

Розробляючи проблему інтересу в навчанні, Руссо пише в другій книзі «Еміля». “Багато хто шукає кращі методи навчання читання, придумують конторки, карточки; кімнату дитини перетворюють в майстерню друкарні. Локк хоче, щоб дитина вчилась читати по гральних костях... Засіб більш вірний, ніж все це, — засіб, про який завжди забувають, — це бажання вчитися. Прищепіть дитині це бажання і потім облиште в спокої ваші кон-торки і гральні кості—будь-яка метода буде хороша для неї” [39, c.260].

Безпосередній інтерес — ось великий рушій, єдиний, який веде вірно і далеко. Еміль отримує часом від рідних чи друзів записки із запрошенням на обід, прогулянку, катання на човні, із запрошенням подивитись якесь свято. Записки ці короткі, зрозумілі, чітко і Добре написані. Треба знайти кого-небудь хто б прочитав їх; таку людину не завжди