В. О. Сухомлинський вважав сім’ю головною структурною одиницею, що закладає основи ціннісно-мотиваційної сфери особистості, формує її характер прийнято вважати сім’ю. “Сім’я – це найменша клітина нашого суспільства, в якій, як у фокусі, відображається все життя нашої країни. Вона пов’язана кровними і родинними відносинами і об’єднує подружжя, дітей і батьків, що включає одночасно два-три, а іноді і чотири покоління: тато, мама, бабуся і дідусь, внуки і правнуки” [44, T.1, c.65].

Вихователь — людина, якій, крім педагогічного таланту, великою мірою притаманна глибока і стійка потреба, вміння щиро любити дітей, шанувати їх і робити все для того, щоб виховати кожного з них справжньою Людиною.

Глибоко психологічна, гуманістична суть педагогічної сис-теми В. Сухомлинського є її найвизначальнішою глобальною і глибинною характеристикою.

Систему В.О. Сухомлинського без перебільшення можна назвати універсальною щодо широти охоплення системотворчих феноменів та глибини й переконливості інтерпретації їх причинно-наслідкових зв'язків.

Незважаючи на багатоаспектність феноменів, що є предметом аналізу, вони підпорядковані найголовнішому — реалізації у вихованні гуманістичної ідеї, яка пронизує всю тео-рію й практику В.О. Сухомлинського як педагога. Можливо, саме завдяки цьому будь-який його твір, незважаючи на складність, глибинність порушених у ньому проблем, чита-ється легко, як художньо довершена проза чи навіть поезія.

Звернення до серця і розуму дитини, а не намагання пов-чати, вказувати їй, розпоряджатися нею, є найкращим психо-логічно довершеним інструментом, котрий завжди спрацьо-вує, викликає відгук дитячої душі, бажання стати кращим. Таким чином відбувається не лише вплив учителя не вихован-ця, а й поєднання їхніх прагнень, зусиль у спільну дію, виникає об'єднуючий мотив, який забезпечує гуманні стосунки вихо-вателя і дитини, їх суб'єкт-суб'єктну педагогічну взаємодію.

Гуманізм педагогічної системи Сухомлинського ґрунту-ється на положенні про самоцінність людини, її праві на сво-боду і гідність як неповторної індивідуальності. Він висунув і розвинув концепцію відносної автономії конкретної особи, її права на вибір на основі власної совісті.

Одне з найважливіших і водночас найскладніших зав-дань вихователя полягає у тому, щоб представити маленьку людину самій собі, допомогти розвиткові у ній внутрішнього бачення (ми б сказали — «себебачення») і на цій основі спри-яти становленню її рефлексивних здатностей.

Визначним чинником, що зумовлює високу педагогічну культуру та ефективність системи Сухомлинського, є те, що вій не лише глибоко розумів роль феномена рефлексії, а й мав виняткову здатність до рефлексії у міжлюдських стосун-ках. Це можна безпомилково відчути, вдумуючись у поради, з якими вій неодноразово ввертався до вихователів та учнів. В одному з таких звернень до дітей читаємо: «Умій відчути по-ряд із собою людину, умій розуміти її душу, бачити в її очах складний духовний світ — радість, горе, біду, нещастя. Думай і відчувай, як твої вчинки можуть відбитися на душевному стані іншої людини» [т. 2, c.235].

Ідея служіння людям, турбота про їх благополуччя, щас-тя, потреба постійно оберігати їх, особливо в годину важких життєвих випробувань — одна з найголовніших у творах Василя Су-хомлинського. В умінні «відчувати душу» іншої людини, у здатності розуміти її душевний стан педагог вбачав найцін-нішу рису моральності дитини. У книзі «Як виховати справжню людину» автор, звертаючись до дітей, писав: «Не завдавай своїми вчинками, своєю поведінкою болю, кривди, турботи, тяжких переживань іншим людям. Умій підтримати, допомогти, підбадьорити людину, в якої горе... Не будь байду-жим» [43, T.2, c.253].

Значний теоретичний і практичний інтерес для сучасної педагогіки становлять праці, ідеї В. О. Сухомлинського, в яких знаходимо глибоке й різнобічне обґрунтування суті педаго-гічних явищ, закономірностей, глобальних проблем. Спини-мось лише на деяких із них і передусім на тих, що найтісніше пов'язані з гуманізацією виховного процесу. До таких, на наш погляд, належить проблема співробітництва. Незважаю-чи на те, що серед його праць ми не знаходимо спеціально присвячених темі співробітництва, однак сама ця ідея є од-нією з тих, що пронизують всю теоретичну і практичну спад-щину видатного педагога.

Найбільш реально ідея співробітництва виступає у ви-нятковій увазі педагога до найчутливіших струн, настроїв, поривань, прагнень дитини. У цьому плані В. О. Сухомлинському найближчий за духом польський педагог-гуманіст Януш Корчак, котрий також беззастережно віддавав себе, своє серце і навіть життя дітям. Двох великих педагогів об'єднує глибоке проникнення в дитячий світ, любов і повага до них.

Повага до особистості вихованця незалежно від його віку, визнання складності його внутрішнього світу і необхідності відповідального ставлення до долі дитини — переконлива ха-рактеристика гуманістичної спрямованості педагогічної сис-теми В.О. Сухомлинського.

Обґрунтовуючи практичну необхідність гуманних взаємин між вихователем та дитиною, між самими дітьми і взагалі всіма учасниками виховного процесу, павлиський педагог переконли-во показав, що найцінніше у дитини — її індивідуальність, неповторність внутрішнього світу, своєрідність здібностей, потенцій-них можливостей, бо тільки через розмаїття індивідуальностей пролягає шлях до зростання та об'єднання особистостей — не стадного, "а справді людського, цивілізованого.

У ранньому віці закладаються основні напрями розвитку дитини як особистості, вимальовуються головні контури ста-новлення її моральності. Звідси глибока впевненість Сухомлинського у винятковій ролі, яку відіграють мати й батько в долі дитини. Чи стане вона Людиною гідною, щасливою і чи