Спостерігається й інше. Значна кількість наших громадян у пошуках роботи за межами України змушена залишати своїх дітей без догляду, або на майже не знайомих людей, чим часто провокують підлітків на адекватну поведінку, в тому числі і на злочинні вчинки.

Виходячи з цього, можна навести кілька цифр, які на нашу думку є знаковими :

За даними Держкомстату на сьогодні в Україні понад 100 тисяч дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Це лише за даними офіційної статистики.

На обліку вже нині перебувають 130 тисяч неповнолітніх, які жебракують, є правопорушниками, вживають алкоголь та мають наркотичну залежність. Виникає питання: яким чином ведеться цей облік? Єдиним, що можна чітко сказати він є невичерпним. З метою правдивої оцінки ситуації цю цифру доцільно помножити на півтора, а то й на два, тоді результат буде справді вражаючим.

Кожного року суди вилучають з неблагополучних сімей понад 6 тис. дітей, позбавляючи їхніх батьків батьківських прав [9,39].

За даними мережі ЦСССДМ в Івано – Франківській області налічується 680 дітей-сиріт, 787 дітей, позбавлених батьківського піклування.

Але скільки таких справ, і скільки таких ситуацій взагалі не доходять до суду? Якщо реально оцінити стан справ і підсумувати ці вищезазначені показники, напевно, побачимо реальну картину системної кризи у цій сфері.

Формування ринкової економіки, перетворювальні процеси в Україні не виправдали сподівань щодо кращого задоволення потреб дітей. Для багатьох з них перехідний період у житті суспільства залишиться у пам’яті дитинством без яскравих позитивних емоційних спогадів, переживань, без належного медичного обслуговування, повноцінного харчування, освіти, уваги та турботи батьків, рідних, дорослих.

Хто ж вони, ті, хто так потребують соціально-педагогічної допомоги і підтримки? Звідки вони ці діти, котрі чекають від дорослих не тільки добросовісного виконання професійних обов’язків, а й розуміння, адекватного сприйняття, любові, співчуття?

Це досить значна демографічна група нашого суспільства – це діти, і серед них:

- діти – біологічні сироти;

- діти-сироти з функціональними обмеженнями (з вадами фізичного та розумового розвитку);

- діти-напівсироти;

- «відмовники» (при наявності нотаріально завіреного акту, що складається у пологовому будинку);

- «підкидьки», батьків яких так ніколи не вдасться розшукати;

- «діти вулиці», які прийшли на вулицю з різних причин;

- діти, що проживають в асоціальних сім’ях;

- діти, батьки яких позбавлені батьківських прав або обмежені у батьківських правах;

- діти, відібрані у батьків;

- діти, які перебувають в умовах, що загрожують їхньому розвитку та здоров’ю;

- діти, батьки яких страждають на хронічні захворювання, внаслідок чого не можуть належним чином виховувати та утримувати дітей;

- діти, чиї батьки перебувають в місцях позбавлення волі або в місцях утримання під вартою, підозрюються або звинувачують ся в скоєнні злочину;

- діти батьків-інвалідів;

- діти, які перебувають у лікарнях;

- діти із сімей біженців чи тимчасових переселенців;

- діти, які зазнали різних форм жорстокого поводження [29,38].

В Україні, як і в інших країнах, значна частина дітей, які потребують соціальної опіки, це діти, які залишилися без батьківської опіки з різних причин. Першою такою причиною є сирітство - це соціальне явище, зумовлене наявністю в суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, котрі залишилися без піклування батьків внаслідок позбавлення останніх батьківських прав або визнання їх у встановленому порядку недієздатними, такими що пропали безвісті [ 18, 94 ]. Статистика свідчить, що в нашій державі, з 90 тис. дітей, які втратили батьківську опіку, тільки кожна десята є біологічна сирота, тобто та дитина, яка втратила батьків в наслідок трагічних обставин. Інша ж частина – діти живих батьків, але котрі в силу різних причин відмовились виконувати батьківські обов’язки стосовно своїх дітей. Таких дітей називають соціальними сиротами. Отже, це особлива соціально – демографічна категорія дітей, котрі внаслідок соціальних, економічних та морально – психологічних причин стали сиротами при живих батьках. До цієї категорії відносять також і безпритульних дітей.

Проблема соціального сирітства є явищем багатоаспектним і як негативне явище сучасності вивчається з різних позицій: філософської, соціологічної, соціально-педагогічної, культурологічної, медико-соціальної, юридичної, психологічної.

Вивчення даної проблеми з позиції соціальної педагогіки дозволяє стверджувати, що причиною викривлення особистісного досвіду дитини можна вважати вплив фактора депривації, тобто відсутність, обмеження або недостатність матеріальної й духовної турботи про дитину, необхідних для її виживання і повноцінного розвитку. Вивчення досвіду життєдіяльності таких дітей у різних соціумах підтверджують значення ранньої депривації для появи індивідуально-особистісних відхилень у вигляді стимульних бар’єрів, які породжують викривлення соціальних відносин і соціального досвіду дитини.

Зокрема психічна депривація робить особливо актуальним для особистості дитини сам «момент відчуження». Цей психотравмуючий комплекс зберігається у дитини протягом всього життя. Розглядаючи депривацію як систему стимульних бар’єрів науковці виокремлюють такі їх види:

а) матеріальні – недостаток матеріальних засобів для виживання і розвитку;

б) соціальні – недостаток спілкування і досвіду соціальних відносин;

в) пізнавальні – сенсорні, мовленнєві, смислові, відсутність умов для розвитку сенсорної чутливості, розвитку мовлення, сформованості понятійного апарату;

г) емоційні – відсутність емоційної турботи й емоційного прийняття дитини[28,39].

Ці бар’єри призводять до порушень і викривлення індивідуального і особистісного розвитку дитини-сироти і є основою для появи повної проблеми. Яка може бути охарактеризована як особливий психічний стан внутрішньої незахищеності, що викликає викривлення соціальних відносин, тобто соціальну дезадаптацію