Розвиток у дитини впевненості в собі, становлення почуття особистої гідності, досягається створенням для неї „ситуації успіху”: педагог власною поведінкою має показувати дошкільняті, що розуміє його, радіє успіхам, і співчуває невдачам свого вихованця.

Одним із не менш важливих показників особистісної готовності дітей до школи є рівень домагань дитини, який виникає на підставі самооцінки. Саме цей рівень домагань, на погляд дитини, їй під силу. Популярність дитини у групі, її загальна самооцінка залежить, насамперед, від успіху, який вона намагається здобути в сумісній дитячій діяльності. Таким чином, якщо забезпечити успіх діяльності малоактивним шестирічкам, які не користуються значною популярністю серед дітей, то це може привести до зміни їхньої позиції і стати ефективним засобом нормалізації відносин з однолітками, підвищити самооцінку дітей, їхню впевненість у собі, сформувати уявлення дитини щодо певної статі і володіння відповідними формами поведінки.

Загалом, психологічна готовність є цілісним станом психіки дитини, що забезпечує успішне прийняття нею системи вимог школи і вчителя, успішне оволодіння новою для неї діяльністю та новими соціальними ролями.

Майбутній успіх дитини в школі тісно пов’язаний з тим, як вона ставиться до школи, наскільки контактує з однолітками і з дорослими, як поводиться в конфліктних ситуаціях.

Психологи встановили у 2006 році, що серед „важких” підлітків 48,7% у 7-річному віці не хотіли йти до школи, 25,3% байдуже ставились до навчання в школі, а у 20,2% було зафіксоване бажання вчитися, але їх приваблювала зовнішня, формальна сторона [ 4, 210 ].

Зі вступом дитини до школи її самосвідомість набуває нового рівня, проявляється як внутрішня позиція. Учень починає самовизначатися як суб’єкт навчальної діяльності, у нього формується Я-образ – результат усвідомлення глибинної суті людини, що дає змогу відрізнити себе від інших людей. У молодшому шкільному віці значно розширюється сфера соціальних контактів дитини, що неминуче впливає на її первинну Я-концепцію – сукупність настанов щодо себе.

На думку Л.Виготського, саме в молодшому шкільному віці починає складатися самооцінка дитини, яка опосередковує її ставлення до себе [ 2, 5 ].

Самооцінка відображає не тільки знання учня про результати навчальних досягнень, його уявлення про власні можливості у навчальній діяльності, а й ставлення до себе, як до виконавця вимог учителя, батьків, як до носія нових особистісних якостей (старанність, наполегливість, акуратність, кмітливість та ін.). Самооцінка дітей особливо залежить від оцінки їхньої діяльності й поведінки дорослими (батьками, учителями). Школяр ніби дивиться на себе очима дорослого, визнає його авторитет, незаперечно приймає його оцінки. Тому часто, характеризуючи себе як особистість, учень початкової школи повторює лише те, що чув про себе від дорослого.

Для формування ставлення до свого Я дитині необхідні зовнішня інформація про себе, увага до себе тих, хто її оточує. Тому вона прагне привернути до себе увагу іноді найдивнішими (з погляду дорослого) способами, конфліктуючи з однолітками, порушуючи дисципліну на уроках.

Для самооцінки молодших школярів властива також не самокритичність. Вони швидше помічають помилки та недоліки однолітків, ніж власні. За спостереженнями психологів, самоусвідомлення особистості, без якого неможливі самокритичність і самоконтроль як свідомі вольові процеси, відбувається опосередковано, через пізнання людей, які її оточують. Усвідомлення іншої людини дається порівняно легше, ніж себе. Тому процес самоусвідомлення особистості дещо відстає від здатності усвідомлювати інших. На ранніх етапах психічного розвитку дитини таке відставання досить помітне. Ця закономірність властива різним формам прояву самосвідомості, передусім самокритичності.

У процесі формування в учнів початкових класів правильного самоусвідомлення важливо враховувати, що найкраще діти пізнають себе в діяльності, яку виконують. А для правильного розуміння себе, осягнення джерел свого успіху в навчанні їм необхідно навчитися бачити себе з боку.

На формування правильного самоусвідомлення впливає також спільна діяльність, що дає змогу учневі відчути себе учасником суспільно- корисної праці, порівнювати результати своїх старань з успіхами інших, усвідомити свій внесок у загальну справу. Працюючи в колективі, школяр бачить і розуміє, на що він здатний, осмислює не тільки наслідки своєї праці, а й себе в ній [17,101].

Нормальний психічний розвиток дитини має величезне значення для формування особистості. Але треба пам’ятати, що психічний розвиток здійснюється внаслідок взаємодії дитини з її найближчим соціальним середовищем, яке коригує або закріплює її поведінку.

Всі психологи, які працюють з 6-річними дітьми, доходять висновку: 6-річний першокласник за рівнем свого психічного розвитку залишається дошкільником. Йдеться про порушення поведінки, властиві дітям, тобто про відхилення від норми, а не про симптоми психічних захворювань, які можливі у 6-річок [ 14, 15 ].

Кожне таке порушення, як правило, спричинене:

педагогічними прорахунками;

недорозвиненістю центральної нервової системи (віковою незрілістю);

незначними ушкодженнями мозку (в результаті проблем у період вагітності та пологів), які можна ліквідувати за умови, що виховання до 7-8 років проводитиметься на належному рівні.

Багатьом дошкільникам властива агресивність. Переживання та розчарування дитини, які вона важко переносить через незрілість нервової системи, для дорослих здаються незначними. Але неувага до них веде до певних негараздів у поведінці дитини.

Причини агресивності:

7 страх бути травмованим, ображеним, пережити напад, отримати ушкодження; чим сильніша агресія, тим сильніший страх;

7 перенесена образа або душевна травма.

Страх спричиняють порушення у соціальних відносинах дитини і дорослих, які її оточують.

Форми агресії:

фізична – бійки, ламання речей (така поведінка мотивована потребою уваги до драматичних подій);

вербальна – діти дають одне одному образливі