Дошкільника вважають запальним та гарячкуватим, якщо він схильний через дрібниці (з точки зору дорослих) влаштувати істерику, розплакатися, розізлитись, але агресії при цьому не виявляє. Запальність – це швидше вираження відчаю і безпосередності, аніж виявлення характеру.

Дуже часто дорослі не вбачають ніякої проблеми в пасивній поведінці дитини, вважаючи її просто „тихонею”, яка вирізняється доброю поведінкою. Але це не завжди так. Дитина може бути нещасною, пригніченою, але не спроможною висловити свої емоції.

Причини пасивності:

1. Реакція на неувагу або негаразди вдома, намагання зануритися у власний світ.

Ознаки, що допомагають виявити стан пасивності:

смоктання пальця;

дряпання шкіри;

висмикування у себе волосся або вій;

розхитування стільця тощо.

2. Страхи:

- побоювання реакції нового дорослого;

- малий досвід спілкування з ним;

- невміння звертатись до дорослого.

Така дитина може боятися пестощів, лагідного ставлення.

Всі описані вище порушення у поведінці є більшою мірою вадами виховання, а не наслідком загальної вікової недорозвиненості центральної нервової системи.

Причиною гіпердинамічного синдрому є ушкодження головного мозку, зумовлені:

7 ускладненнями в період вагітності та пологів;

7 виснажливими соматичними захворюваннями (діатезом, диспенсією – порушенням процесів засвоєння поживних речовин у шлунково-кишковому тракті, що супроводжується розглядом його функцій);

7 фізичними та психічними травмами.

Основні зовнішні ознаки гіпердинамічного синдрому в дитини:

неуважність;

рухова розгальмованість (дитина діє, не замислюючись над наслідками).

Перші вияви гіперактивності можна помітити вже у немовлят. Пік вияву гіперактивності припадає на 6-7 років. Якщо процес виховання налагоджено, то в більшості випадків до 14-16 років дитина врівноважується [ 12, 9 ].

Формування психологічної готовності дитини до навчання проявляється ще в перші п’ять років життя дитини, які дослідники називають „роки чудес”. Закладені в цей час емоційне ставлення до життя, до людей, наявність або відсутність стимулів до інтелектуального розвитку визначають подальшу поведінку та спосіб мислення людини.

Готовність дитини до школи залежить передусім від батьків. Якщо дитина відвідує дитячий садок, то це залежить від вихователів, адже підготовка дитини до школи передбачена програмою дитячого садка. Але ці програми не повністю враховують психологічні аспекти проблеми. Отже, перед психологами стоїть завдання розробки критеріїв і показників саме психологічної готовності дітей до навчання. Працівники психологічної служби в дошкільних навчальних закладах повинні вести повсякденну роботу з психологічної підготовки до школи. Наочним результатом цієї роботи має бути картка психологічної готовності, передана шкільному психологові перед вступом дитини до школи.

Особливої уваги потребують так звані „домашні діти”, які не відвідували дитячий садок. Вони, як правило, менш комунікабельні, важче встановлюють контакти з учителем та однолітками, не дуже комфортно почуваються в колективі, бояться залишатись у школі без батьків [ 10, 4 ].

Д.Б.Ельконін під час першого „експерименту” з навчання дітей з 6 років говорив про особливу роль дошкільного дитинства, тому що саме в цей період „відбувається інтенсивне орієнтування дитини в соціальних стосунках між людьми, у трудових функціях людей, суспільних мотивах і завданнях їхньої діяльності. На цій основі до кінця названого періоду в дітей виникає тенденція до здійснювання серйозної, суспільно значимої діяльності, що оцінюється. Саме це має визначальне значення для готовності дитини до шкільного навчання: соціальна зрілість, а не технічні вміння (читання, лічба) створює таку готовність’’ [ 6, 10 ].

Досить актуальними є проблеми шкільних факторів ризику та здоров’я дітей:

Стресова педагогічна тактика. Одним з головних стресогенних факторів у школі є обмеження часу дітей у процесі діяльності. У практиці сучасної школи успішність навчання часто визначається не якісними, а кількісними (швидкісними) показниками. Це, насамперед, стосується швидкісних характеристик письма і читання в початковій школі.

Невідповідальність методик і технологій навчання віковим та функціональним можливостям учнів. Фактично все, що стосується швидкісних характеристик діяльності і є відображення невідповідності методики віковим та функціональним можливостям дитини. Наприклад, методика навчання безвідривного письма. Вона порушує психофізіологічну структуру письма, оскільки від дитини вимагається виконання біомеханічно недоцільних рухів і призводить до штучно створюваної гіпоксії (затримки дихання).

Інтенсифікація навчального процесу. Найвідкритіший шлях – звільнення кількості навчальних предметів (уроків, позаурочних занять, факультативів). На жаль, більшість міських шкіл формують свій індивідуальний стиль за рахунок перевантаження учнів початкової школи. Першокласники в таких „престижних школах” працюють близько 8 годин на день.

Обсяг навчального матеріалу в чинних навчальних програмах для учнів початкової школи не зменшився. Але скорочення кількості годин призвело до збільшення домашніх завдань, інтенсифікації навчального процесу, втоми і перевтоми дітей.

Висока інтенсивність навчальної праці не дозволяє варіювати навчання, враховувати індивідуальні особливості дитини.

Функціональна неграмотність учителя. Часто учитель блискуче знає свій предмет, але йому бракує знань дитини, її вікових та індивідуальних особливостей, можливостей предмета.

Невміння школи працювати, враховуючи індивідуальні особливості розвитку і здоров’я, її неготовність відповідати не тільки за знання, а й за здоров’я дитини, вимагають перебудови системи підготовки та перепідготовки учителів. Школі нині потрібний педагог, який знає дитину, усвідомлює свою відповідальність за її розвиток та здоров’я (а не лише за знання), який уміє відстоювати інтереси та права дитини.

Нераціональна організація навчального процесу.

відсутність системи роботи з формування ціннісного ставлення до здоров’я та пропаганди здорового способу життя.

Безумовно, реформа школи і перехід на 12-річне навчання мають резерв для поступової зміни ситуації. Однак, надзвичайно важливо не просто механічно розвантажити ті самі навчальні програми, змін потребують технології та методики навчання і виховання дитини.

Ситуацію у майбутньому можуть змінити:

рання діагностика та прогнозування шкільних труднощів;

передшкільні програми адаптивного розвитку дітей;

морфологічні основи розвитку функцій, значущих для навчання;

методики і технології, відповідні віковим та функціональним особливостям;

раціональна організація навчального процесу;

формування цінностей здоров’я та здорового способу життя [ 1, 6 ].

Отже,