Сухомлинського все життя хвилювали проблеми сімейного виховання, батьківської педагогіки, тієї найменшої соціальної клітинки де закладаються характер молодої людини, моральні почуття, поведінка, громадянська зрілість. Він був переконаний у тому, що успіху у вихованні поколінь можна досягти тільки спільними зусиллями сім’ї, школи, громадськості. “Всі шкільні проблеми стоять і перед сім’єю, усі труднощі, які виникають у складному процесі шкільного виховання, сягають своїм корінням у сім’ю” [32, с. ].

Розробка теорії сімейної педагогіки в 70-80-х роках була пов’язана в основному з проблемою “Школа і сім’я”. Здебільшого теоретично обґрунтовувалися розділи педагогічної пропаганди серед батьків – ідейно-політичне виховання в сім’ї, патріотичне та інтернаціональне виховання, моральне виховання, статеве виховання, трудове виховання в сім’ї, естетичне, фізичне виховання. Концепція нібито полягала в тому, що нормальна, морально здорова сім’я має переймати і доносити зі школи державний вплив. І навпаки, учень через сім’ю мав зрости передовим школярем. Однак у теорії сімейної педагогіки, яка ґрунтується винятково на особистому прикладі батьків, на їхньому індивідуальному підході до своєї дитини, на взаємодії педологів і батьків, саме ці методи майже не враховувалися.

Головний осередок, де розквітає справжня людська потреба, - наша сім’я. “У сім’ї шліфуються найтонші грані людини – громадянина, людини – трудівника, людини – культурної особистості.

Із сім’ї починається суспільне виховання. І сім’ї, образно кажучи, закладаються коріння, з якого виростають потім і гілки і квітки, і плоди. Сім’я – це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави. На моральному здоров’ї сім’ї будується педагогічна мудрість школи”[31, с. ].

І в індивідуальних бесідах, і на заняттях батьківської школи найгострішим найжагучішим питанням, яке ставлять батьки є проблема виховання дітей. Нема складнішої мудрості, ніж батьківська і материнська мудрість вихователя людини.

“Добитися того, щоб батьки оволоділи мудрістю батьківської і материнської любові – одне з найважливіших завдань навчально-виховного процесу” [31, с. ].

Наш батько і наша мати уповноважені суспільством виховати майбутнього громадянина нашої батьківщини, вони відповідають перед суспільством. На цьому й грунтуються батьківська влада та їх авторитет в очах дітей.

“Самий смисл авторитету полягає в тому, що він не потребує ніяких доказів, що він приймається як безумовне достоїнство старшого, як його сила і цінність, яка видна, так би мовити, простим дитячим оком.”[31, с. ].

Батько і мати в очах дитини повинні мати цей авторитет. Ті батьки, в яких діти “не слухаються”, схильні іноді думати, що авторитет дається з природи, що це – особливий талант. Якщо таланту нема, то нічого і зробити не можна, залишається тільки позаздрити тому, в кого такий талант є. Ці батьки помиляються. Авторитет може бути організований в кожній сім’ї, і це навіть не дуже важка справа.

“Головною основою батьківського авторитету тільки й може бути життя і робота батьків, їх поведінка. Сім’я є велика й відповідальна справа де батьки керують цією справою і відповідають за неї перед суспільством, перед своїм щастям і перед життям дітей” [31, с. ].

Як тільки діти починають підростати, вони завжди цікавляться, де працює батько або мати, який їх громадський стан.

“Справжній авторитет грунтується на громадянській діяльності, на громадянському почутті, на знанні життя дитини, на допомозі їй та на відповідальності за її виховання”[21, с. ].

Батьківщина починається із сім’ї і найважливіші риси та якості громадянина зароджуються в сімейному вихованні, діти – продовження не тільки нашого роду, а й нашого соціального ладу, наших завоювань і благородних намірів. І від того, які духовні цінності візьме від нас молодь, залежатиме майбутнє нашого народу і суспільства. От чому в світі йде така запекла непримиренна боротьба за оволодіння умами й серцями молодого покоління, за його світоглядну та ідейно-політичну орієнтацію.

Виховання громадянина-патріота починається із сім’ї. “Сім’я – це найменша клітинка нашого суспільства, в якій, як у фокусі відображається все життя нашої країни. І тим сильніший виховний вплив робить сім’я на особистість дитини, чим активнішу життєву позицію займають батьки в суспільстві, чим вищі їхні моральні достоїнства і культурний рівень”[31. с. ].

Без батьківської мудрості нема виховуючої сили сім’ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадянському обов’язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері самі стають величезною виховуючою силою. Але ця сила йде від батьків, у них – її коріння і джерела.

Деякі батьки вважають, що слухняність дітей визначається рівнем їхньої свідомості. Коли дитина підросте, вона почне розуміти, що батькам треба коритися, і тоді її легко буде дисциплінувати. А поки що ці батьки надають дітям – дошкільнятам повну свободу виявлення своїх примх.

У сім’ї, де є діти , повинна здійснюватися батьківська влада. “Батьківська влада – це право і можливість батька і матері підкоряти своїй волі дітей, право встановлювати свої, зумовлені життям конкретної сім’ї, вимоги. [31, с. ]. Це право закріплене законодавством, що покладає на батьків відповідальність за виховання дітей.

Помиляються ті батьки, які вважають, що спочатку діти повинні зрозуміти необхідність покори а потім уже вони самі будуть коритися. Насправді буває якраз навпаки: звичка до покори, слухняності, вироблена з раннього дитинства, пізніше знаходить своє відбиття і