Важливим є вибір професій. Тому змалку потрібно виявляти нахили, обдарованість дітей. Колись нахили і обдарованості дітей відкривали батько й мати. Мати ткаля, прищеплювала дочці любов до цієї праці. Батько - трудар - хлібороб - брав хлопчика в поле, вчив сіяти.

Розумове виховання на сучасному етапі передбачає засвоєння материнської мови, розвитку мислення, формування в молоді системи ідей, поглядів на природу, суспільство, прищеплювати прагнення самоосвіти.

Здавна велика роль надавалась розумовому вихованню. “Знання та розум - скарб людини”. За народним звичаєм мудрість ззовні непоказна, нею найчастіше може бути непоказна людина: “Кого насмішкою зневажать, з того люди бувають”.

Важливе місце у розумовому вихованні займає спілкування з розумними людьми: “Мудрого шукай, дурного обходь”. Тому з маленькими дітьми потрібно якомога більше розмовляти, бо мовлення дитини свідчить про її розум. Оволодівши мовою, дитина мала можливість здобути знання про навколишню дійсність. на численні запитання дітей потрібно давати коротку, але точну відповідь. Сприймання світу проходить через колискову пісню, казку - в дітей появляються казкові образи. В дітей розвивається цікавість, допитливість, пізнавальні інтереси.

З народженням дитини головним обов’язком батьків є піклування про здоров’я своїх дітей: “Стало не плакало, росло - не боліло”.

В народі здавна цінились такі якості, як стійкість, витривалість, відвага, чесність, дисциплінованість. В народі збереглися легенди про Кирила Кожум’яка, Котигорошка - мужніх силачів і велетнів.

Фізичне виховання тісно пов’язане з трудовим. Бо тільки фізично здорова людина може працювати. Збереження здоров’я до старості є дуже актуальним. Тому вітаючись, люди зичать одні одним здоров’я. Батьки повинні піклуватися про те, щоб дитина багато рухалася: “Як дитина бігає і грається, то їй здоров’я усміхається”.

давні слов’яни використовували цілющі властивості сонця, вони виносили хворого під прямі промені сонця. Новонародженого купали в травах любистку, м’яти “щоб був міцний, як дуб”, додавали гілочку вишні, “щоб гарна була”.

Багатовіковий народний досвід - ходіння босоніж. Діти з великою охотою грають в народні ігри “гуси-лебеді”, “піджмурки”. Рухливі і спортивні ігри допомагають формуванню відваги, рішучості, ініціативи, взаємодопомоги, гартують організм. На Україні майже на кожному народному святі були присутні ігри, силові змагання (козацькі забави).

Великою радістю для дітей як тепер, так і колись були: гра в сніжки, катання на санках, лижах.

Колись на Україні при народженні дитини її старались туго сповивати, щоб “росла струнка, мала рівненькі ручки й ніжки””. Люди при хворобах вдавалися до народної медицини - в основі якої лежать народні прийоми лікування.

Народ здавна прагнув гарно оздобити свій одяг, своє житло, налагодити гарні відносини між людьми. Залучення дітей до прекрасного з першої маминої колискової пісні. Ніжний материнський голос викликав у дитини почуття прекрасного. У них закладена ніжність, любов, людяність, добро.

Велика роль батьків у прилученні дітей до пісні. Вечорами збиралася всі сім’я і починали співати. Співали пісні про життя, про квіти, про ніжні і щирі почуття. Потім, коли діти підростали, то продовжували співати на вечорницях. Ще важливу роль у вихованні прекрасного відігравали іграшки. Народні умільці виготовляли привабливі іграшки.

Дортримання мовного етикету відображалось у піснях, казках. Засуджувались батьки, які вживали лайливі слова в присутності дітей. Батьки вчили своїх дітей естетично оформлювати приміщення - це перш за все охайність, чистота:”Хоч би хата бідненька, але чиста й чепурненька, а я тому й гарна та веселенька”. Зараз молодь потрібно залучати до народного мистецтва, народних ремесел.

У давнину, коли дитині виповнювалося 7 років, то вона вже залучалася до певної праці. Діти ставали активними помічниками батьків. Велике значення надавалося участі дітей у родинних трудових святах “обжинках”.

В цей вік відбувалося відкриття обдарованості дітей. Для Гуцульщини є характерним заняття - різьблення по дереву. То ж згадаймо відомого майстра різьби Юрія Шкрібляка. Як засвідчують родинні перекази, це був чоловік вимогливий до свого таланту. Усі ці риси успадкували його сини - Федір, Іван та Василь. Вони змалечку почали вчитися у батька і чудово оволоділи цією наукою. Потім у Федора майстерність перейняв його син Дмитро. А дружина Дмитра розповідала, що вона змалку вчилася писати писанки, вишивати, ткати ліжники.

Давнє захоплення у Марії Матвійчук з Брустурів - виготовлення іграшок із сиру.

Гончарство, вироби із шкіри, гарно оздоблені череси - широкі ремені, вишивання, писанкарство, “бджолиний промисел”, обробка вовни, бляхарство, хліборобство - яка прекрасна школа для нашої молоді.

Народження дитини є великою радістю для сім’ї. Український народ протягом багатьох століть створював і зберіг сімейну обрядовість, пов’язану з народженням дитини, вибором кумів, імені, хрещення, першого купання. Основними суб’єктами родинної обрядовості в українській сім’ї виступали: дитина, породілля, бабка-повитуха і батько дитини. Повивальна бабка відігравала чи не найголовнішу роль тому, що від її знань залежало проходження родів і здоров’я маленької дитинки і жінки-породіллі.

Баба-повитуха мала володіти певними якостями: чесністю, добротою, милосердям, повинна добре знати народну медицину, досконало володіти повивальним мистецтвом, мати здібності приймати роди.

Одним із важливих завдань бабки-повитухи було навчити молоду матір повивальному мистецтву. Так на Україні у ХУІІІ столітті появилися перші “школи повивальниць”. Пуповину хлопчика відтинали на сокирі, поліні для того, щоб був добрим господарем, а дівчині на гребені (для чесання, вовни), щоб була господинею. Пупок з ниткою (лляною чи конопляною) ховали в скриню чи за ікону. Коли дитина перший раз