самоцільнім, де лише він змушує дитину добре поводитися, – у сім’ї щось негаразд.
Якщо за будь-яку помилку дитина чекає покарання і нічого більше, то вона не навчиться правильного поводитися. Крім того, вона буде боятися того, хто карає, прагнути обдурити його, щоб уникнути покарання. Ніякі докори і покарання не зроблять школу приємнішою для менш обдарованої дитини. Але якщо за кожен маленький успіх хвалити і підбадьорювати її, з'явиться надія, що вона буде працювати з задоволенням і повною віддачею. [20, стор. 104-121]
А тепер дещо про інше. Заохочення і покарання – основні виховні засоби. Це означає, що з їхньою допомогою ми досягаємо визначеної виховної мети. Ціль покарання, таким чином, не потопити грішника, а врятувати і витягнути! Спосіб для цього – пробачення!
Хлопчик з дитячого будинку, порівнюючи більш багатий дитячий будинок з бідно обладнаним, все-таки віддав перевагу бідному, тому що, за його словами, там “нас за погану поведінку начальниця покарає, а директор за нас заступиться”. На перший погляд, така поведінка професіоналів – вихователів здається непедагогічним, непослідовним і навіть безглуздим. Але в тій ситуації, діти прекрасно відчували, що справа тут не в слабості, а, навпаки, у прихильності до них, і розуміли, чого бракувало їм в інших дитячих будинках. До того ж, начальниця і директор були чоловіками, і їхній дитячий будинок, у сьогоднішньому розумінні, називався б “дитбудинок сімейного типу”. А в якій родині не заступаються за дітей саме так, як у тих двох вихователів у дитячому будинку!
Пробачення – це не нагорода, а звільнення від напруги провини, очікуваного чи вже отриманого покарання. Це по суті примирення. Як будь-яке звільнення, прощення народжує добрі почуття до визволителя. Тільки тоді дитина буде любити караючого батька чи матір і переживати нові провини як прагнення виправитися, помиритися, добре поводитися надалі.
Але і тут варто уникати крайностей. Ніколи нічого не прощати означає байдужу, нелюдську, антипедагогічну поведінку. Вона лише поглибить прірву між вихователем і дитиною. Але завжди охоче прощати всіх – значить втратити авторитет і можливість впливати на дитину. Так що і тут розсудливість і розуміння індивідуальних якостей дитини будуть служити нам кращим орієнтиром. [2, стор. 45-56]
Умови ефективного використання заохочення і
покарання
Поняття заохочення і покарання сприймаються звичайно як антиподи. Тим часом смислова, семантична гама цих понять надзвичайно широка. Якщо, наприклад, порівнювати корінні значення слів “заохочення” і “покарання” лише в деяких європейських мовах (російській, українській, німецькій, французькій, англійській), то неважко помітити, що одні з цих значень сильно розходяться, інші ж, навпаки, дуже зближаються.
Так, наприклад, “заохочення” означає “схвалення”, “призаохочування”, “сприяння”, “прискорення”, “додали хоробрості”, “стимулювання” і т.п. “Покарання”, у свою чергу, означає “наставляння”, “догана”, “обтяження”, “кару”, “вимогу”, “штраф”, ”стимулювання” і ін. В етимології цих понять є і загальне значення стимулювання, що допомагає, на наш погляд, бачити їхню єдність у виховному процесі. [9, стор. 53]
У теорії і практиці виховання широко поширена точка зору, відповідно до якої всяке схвалення, похвала, вираження довіри і подібний педагогічний вплив, розрахований на стимулювання позитивних емоцій вихованця, прийнято називати заохоченням. З іншого боку, до покарань часто відносять будь-який осуд, погрозу, осудження. Їхнє призначення – корекція поведінки дітей у деяких складних ситуаціях. [25, стор. 86-91]
Аналіз основних видів і форм педагогічної вимоги показує, що і позитивна група форм непрямої вимоги (прохання, довіра, схвалення), і негативна (погроза, вираження недовіри, осуд) використовуються вихователями і дитячим колективом майже на кожному кроці, у тих ситуаціях, коли не виникає ніякої необхідності якось виділити того чи іншого учня з загальної маси.
Добре пишеш, стараєшся, – говорить учителька, проходячи під час уроку по класі і зупиняючись на хвилинку біля однієї з парт. Через хвилину аналогічне зауваження лунає вже біля іншої парти, але от у голосі вчительки чується нотка осуду:
Сьогодні ти дуже неуважний. Дивись-но, у простій вправі допустив кілька грубих помилок... Вимога-схвалення, використана тут педагогом, не є заохоченням у власному значенні слова так само як і вимога-осуд ще не є покаранням. Між вимогами такого роду, з одного боку, і заохоченням і покаранням як засобами педагогічної корекції – з іншого, є певна якісна грань. Вона полягає в тому, що в ситуації заохочення-покарання педагог чи дитячий колектив приймають деяке рішення, що певним образом виділяє одного вихованця (чи групу) із загальної маси, робить якісь зміни в їхніх правах і обов'язках, у взаєминах колективу з ними. [12, стор. 194-230]
Використання заохочень і покарань як засобів педагогічної корекції повинне відповідати наявності визначеної ситуації, яка характеризується відомим рішенням педагога чи колективу, зв’язаним з виділенням одного з вихованців (чи групи) із загальної маси, однак, як правило, без різкого протиставлення після зміни їхніх прав і обов'язків у колективі, взаємин педагога і колективу з ними. Сукупність цих ознак і забезпечує коригувальна дія. [9, стор. 56]
Ситуації заохочення і покарання являють собою особливі, типові випадки складних психолого-педагогічних ситуацій, що характеризуються необхідністю регулювання відносин, внесення в них певних точно дозованих змін, іншими словами – їхньої педагогічної корекції. Виникнення і педагогічно доцільне використання таких ситуацій обумовлено необхідністю формування нових, більш значимих у морально-виховному значенні цього слова потреб особистості і колективу.
Ситуацію заохочення ми умовно назвемо змагально-творчою. Заохочення, як правило, зв'язане з тим чи іншим, офіційним чи неофіційним проявом змагання в дитячому колективі. Творче відношення дитини до вирішення задач, що стоять перед колективом, ініціатива і