3. Напрями, течії зарубіжної педагогіки

У зарубіжній педагогіці існує чимало течій, що є озна-кою розмаїття і свободи педагогічної думки, їх можна зве-сти до трьох напрямів: філософського, психолого-педагогічного, соціального.

Філософський напрям утворюють течії педагогіки, що ґрунтуються на філософії неопозитивізму, екзистенціаліз-му, неотомізму та ін.

Педагогів-теоретиків у філософії неопозитивізму цікав-лять його гносеологічні установки і принципи методології наукового пізнання, оскільки неопозитивізм претендує на виконання функції загальнометодологічної засади всієї сучасної науки. Спираючись на положення цієї філософії, окремі її прихильники (Дж. Мур, Л. Вітгенштейн, Б. Рассел) зробили певний внесок в уточнення й систематизацію логічних принципів і методичних прийомів наукового дос-лідження, відкрили широкі можливості застосування мате-матичних методів дослідження в педагогіці. Прагнення роз-ширити сферу використання в педагогіці математичних ме-тодів свідчать про намагання вчених-педагогів досягти більшої об'єктивності результатів своїх досліджень. Однак аналіз праць деяких західних педагогів переконує, що за складним математичним апаратом дослідження педагогіч-них проблем приховується бідність педагогічного змісту. Абсолютизація кількісних показників призводить до по-милкових теоретичних висновків.

Педагоги-неопозитивісти піддають сумніву наявність у процесах навчання і виховання об'єктивних закономірно-стей, збіднюючи таким чином теорію педагогіки, а спро-би дослідження фундаментальних теоретичних проблем вважають «безплідними інтелектуальними спекуляціями» кабінетних теоретиків.

Важливим принципом побудови педагогіки на засадах неопозитивізму є її деідеологізація, звільнення від зв'язків із загальнофілософськими методологічними основами. Представники цієї течії роблять спроби підготувати нав-чальні програми в дусі загальнолюдських цінностей, віль-них від будь-яких політичних оцінок та ідеологічних установок1.

Представники напряму педагогіки, що ґрунтується на філософії екзистенціалізму, виходять з того, що жодних загальнолюдських якостей, жодної «людської природи» не існує, кожен індивід — унікальний, неповторний. Тому ін-терес дослідника має концентруватися на окремій особи-стості, на царині її індивідуального буття й свідомості.

На думку екзистенціалістів, індивідуальна «внутріш-ня сутність» дитини («екзистенція») майже не доступна для педагогічних впливів, а тому ефективним у формуван-ні її особистості є лише самовиховання. Виходячи з поло-ження, що навчання — це актуалізація прихованих здіб-ностей дитини, педагоги-екзистенціалісти заперечують не-обхідність оволодіння учнями системою загальнолюдських знань, передбачених навчальними програмами і підручни-ками. Вони вважають, що дитина має право на свободу вибору знань. Тому цикл предметів, які підлягають вив-ченню, повинен бути не обов'язковим, а вибірковим. Зав-дання вчителя — не озброєння учнів системою знань, а створення сприятливих умов для саморозкриття кожної особистості: він пропонує учням різноманітні навчально-виховні ситуації, а вони вибирають ті, що найбільше їм ім-понують, завдяки яким зможуть найкраще розвинути свої потенційні можливості. Для цього в класі має панувати невимушена атмосфера, яка сприяє вибору теми заняття, вільному пошуку способів її реалізації, експериментуван-ню. Найважливішим є не рівень освіченості, не рівень знань, якими озброїла учня школа, а вміння «слухати свої внутрішні імпульси», «пізнати самого себе»2.

Представники педагогіки неотомізму, сучасні послі-довники середньовічного богослова Фоми Аквінського, пропагують ідею превалюючої ролі церкви в організації шкільної справи. У своїх психолого-педагогічних дослід-женнях вони зазначають, що в свідомості релігійні уявлен-ня дитини збагачуються кількісно та якісно, виокремлю-ють стадії формування релігійної свідомості у дітей. На першій стадії (3—6 років) релігійна міфологія сприймаєть-ся як чарівна казка. На другій (7—12 років) діти швидко осягають матеріальний світ, що їх оточує, Бог для них є антропоморфною постаттю, яка безпосередньо фізично впливає на перебіг подій у світі. На третій (індивідуальній) (12 років — період юнацтва) виявляється велика різнома-нітність в інтерпретації релігії; в багатьох дітей спостері-гається глибоко особистісний підхід до релігії.

Якщо перші дві стадії проходить більшість дітей, то третьої досягають не всі. Спостережено також, що темп ре-лігійного розвитку особистості дитини може бути повіль-нішим, ніж її розвиток в інших сферах. Англійський пе-дагог Е.Косе переконаний, що залучення дітей до науко-во-технічної думки закономірно призводить до їх відста-вання в релігійному розвитку.

Представник неотомізму Ж. Марітен вважає, що вихо-вання громадянина неможливе без релігійного виховання, адже формування в нього моральної свідомості неможли-ве без релігії, яка є основою моралі.

Педагоги-неотомісти значну увагу приділяють пробле-мам змісту освіти. Формально вони не заперечують необ-хідності озброєння учнів системою наукових знань, проте фактично прагнуть пронизати всю освіту релігійним ду-хом, цілковито підпорядкувати її інтересам «християнсь-кого виховання».

Психолого-педагогічний напрям репрезентує експери-ментальна педагогіка. Свого розвитку вона набула у кон-цепціях В. Лая і Е. Меймана у 20-ті роки XX ст. і акти-візувалася на початку 60-х. Застосовувані її представни-ками експериментальні методи дослідження внесли нове розуміння в проблему співвідношення педагогічної теорії та практики, сприяли розширенню зв'язків педагогіки з іншими науками, зокрема з психологією і соціологією, пе-ренесенню акценту з орієнтації на особистість дитини на соціально-економічні чинники її виховання і навчання. Експериментальна педагогіка зумовила зміну погляду на дидактику, яку стали розуміти як «теорію управління про-цесом навчання», а також перегляд змісту освіти щодо збільшення обсягу природничо-наукових дисциплін.

Важливою в експериментальній педагогіці є проблема спілкування учасників навчально-виховного процесу. Зав-дяки соціометричній методиці почалося вивчення внутрі-групових відносин, їх впливу на формування індивіда, ви-явлення лідерів та ін.1

Соціальний напрям репрезентує педагогіка ноосфери, нового мислення.

Ноосфера — сфера взаємодії природи І суспільства, в межах якої розумна людська діяльність є визначальним чинником розвитку.

Поняття «ноосфера» було запроваджено в науковий обіг на початку XX ст. (П. Тейяр де Шорден, А. Леруа-Лу-ран), розвитку набуло у працях В. Вернадського.

Володимир Іванович Вернадський (1863—1945) — видатний український учений, засновник геохімії, біохімії, радіогеології, ака-демік Петербурзької АН з 1912